Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

золотих монет і дерев’яна фігурка. Розвіяр узяв її в руки; це була іграшка, вирізьблена з твердого дерева, білка з очима з зелених скелець. Дерево потемніло і де-не-де було поточене жучком, але зелені очі дивились ясно й навіть весело.

У животі в білки знайшлись дверцята. Розвіяр повернув малесеньку залізну клямку. Іграшка розкрилась, як скринька. Усередині лежало два пасма волосся, одне довге, жорстке й дуже чорне. Друге дитяче, теж чорне, але м’яке, воно злиплося джгутом.

Розвіяр озирнувся. Лукс та Яска стояли поряд. Лукс дивився, щільно стиснувши губи. Яска стримувалася, щоб не заплакати.

— Відійдіть, — пошепки попросив Розвіяр.

Вони відійшли, спустились із ґанку в дві сходинки.

Розвіяр обережно закрив іграшку-скриньку, знов глянув у зелені очі дерев’яної білки. Багато років вона пролежала під каменем, але її мордочка досі берегла вираз веселої безтурботності.

Він скрючився, притиснувши іграшку до грудей, і просидів так майже годину.

Потім випростався. Поставив білку перед собою й поглянув у її зелені очі.

— Мідний королю, — його голос не здригнувся. — Мідний королю. Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

* * *

Йому здавалося, що згори б’є стовп світла. Кожен листок, кожна травинка й кожен камінь відкидає окрему, чітку тінь. А Розвіяр стоїть у сліпучім стовпі, не мружачись, і дивиться перед себе широко розплющеними очима.

Потім світло потроху зійшло, а тепло залишилось. Сліпі комахи з лісу прилітали на його тепло, бились у гарячі щоки й падали на землю.

А може, це були не комахи, а чиї-небудь душі. Або просто нічні страхи. Або випадкові думки. Розвіяр сидів над розкритим сховком і думав, поки в лісі не стемніло.

Бабця розповідала, що в давнину ліс повставав проти загарбників. Люди рубали й випалювали дерева, щоб сіяти свої колоски, а вночі в селища приходили горілі пні й витягали хліборобів із ліжок. А потім, коли людей стало багато, ліс покорився й замовк. Тільки іноді, коли ставало зовсім несила, горілі пні підкрадалися близько до селищних загород…

Це казка, зрозумів Розвіяр. Це така ж небилиця, як і Болотяна Свекруха. Не було ніяких горілих пнів. Були зазубрені стріли й темні мечі… Гекса нічого не сіють і не вирощують, не стрижуть і не доять; вони промишляють мисливством, як нагори, і війною… Людське м’ясо дешеве на війні… Вони були тут, полишили свої стріли й свої трупи. Пригірці, плем’я хліборобів, що воює тільки з лісом, не здалося без бою…

Маму вкусила білка багато років тому. Вона сама стала білкою; де вона?

Він підняв голову. У темних кронах потроху розгорялися світлячки.

* * *

Лукс розвів велике багаття віддалік від загиблого селища. Заграва пробивалася між стовбурами. Він хоче, щоб я побачив вогонь здалеку, подумав Розвіяр і всміхнувся.

Коли він увійшов у коло світла, дівчина й звіруїн про щось тихо розмовляли. Яска, хоч сиділа спиною, відчула Розвіяра перша й стривожено озирнулась.

Він підійшов, усміхнувся, опустився на коліна. Поцілував її замазану в попіл руку:

— Спасибі. Ти знайшла для мене… дуже цінне.

— Нема за що. — Яска, здивована, вглядалася в його обличчя. — Я… а де вона? Де ця білка?

— Не знаю, — сказав Розвіяр. — Якби ж то знати.

— Розвіяре…

— Не думай, що я з’їхав із глузду з горя. — Він сів поряд. — Усе, що тут сталося, закінчилось багато років тому.

Яска і Лукс перезирнулись.

— У тебе такі очі, — тихо сказала дівчина, — ніби ти щасливий.

— Я щасливий. — Він погладив її по голові. — Я певно знаю чого хочу. Що можу. І що треба тепер робити.

Дівчина та звіруїн дивились, не наважуючись перервати його.

— Яско, — він ніжно стис її долоню, — я хочу сказати тобі одну річ. У клані нагорів, чиїх звичаїв ми з Луксом дотримуємося, дружина вершника стає дружиною його брата. Ти стала моєю дружиною, а значить, належиш тепер і Луксові.

Звіруїн випрямився. Його смагляві щоки поблідли. Він нервово облизнув губи.

— Як? — тихо спитала Яска.

— За давнім законом, — м’яко сказав Розвіяр. — Я кохаю тебе й паную над тобою. Сьогодні ти належатимеш Луксу — це його ніч.

— Розвіяре, — сказала вона ледь чутним, тремтячим голосом.

Він кивнув, заспокійливо всміхнувся:

— Так. Усе буде добре. Слово вершника.

Лукс подався вперед. Припав до землі біля ніг Яски, обійняв її коліна. Поглянув знизу вгору вологими, сяйливими очима:

— Я кохаю тебе. Не бійся мене. Я… вмію бути таким ніжним, що ти здивуєшся.

Розвіяр встав і відступив. Яска подивилася на нього поверх кудлатої голови звіруїна. Лукс сміявся, цілував її долоні й щось казав, а вона дивилася на Розвіяра зупиненим, гарячковим поглядом.

Він ковтав клубок у горлі. Страшенно захотілося крикнути: ні, я передумав! Моя!

— Вір мені, — сказав він пошепки, ніби гамуючи раптовий біль. — Так треба.

Частина друга

Розділ перший

Імперський патруль, спустившись на дальньому кордоні неподалік від міста Череватий Бір, потрапив у засідку.

Маг, арбалетник і звіруїн напали зненацька, коли вартівники розташувались у недобудованій заставі, щоб відпочити й перекусити. Якби багаття розпалили всередині застави, як пропонував спочатку щербатий Варник, — устигли б підпалити димовуху, випустити стовп червоного диму, закликаючи на допомогу. Під захистом стін, відстрілюючись із бійниць, дочекались би підмоги. Але всередині недобудованої споруди було темно й вогко, смерділо цвіллю, тоді як на лужку біля річки так вабливо зеленіла травка; щербатого не послухали і поплатилися за це сповна.

Варника нападники вбили першим — стрілою в лоб. Провідника, Малого, оглушив із засідки маг. Третій, прищавий Замай, опинився один з мечем проти звіруїна й стрільця, у той час як його власний арбалет лежав далеко на траві, під трупом щербатого. Атака була такою блискавичною й безгучною, що дурепа-крилама, пивши воду нижче за струмком, навіть не сполохалась.

— Клади меч на траву.

Товстий Малюк лежав на спині, вирячивши очі, не маючи сил поворухнутись. Замай відчував, як ллється піт під сорочкою й кольчугою. Кольчуги вони залишили, от молодці, а шоломи — зняли…

Меч вислизнув з пальців. Підійшов звіруїн і зв’язав Замаєві руки за спиною. Велів сісти й зв’язав ноги. Це був молодий ще, але дуже кремезний і м’язистий звіруїн зі смугастою шкірою, посіченою тонкими шрамами, у добротній шкіряній куртці з оперізкою для двох коротких клинків. Його волосся, вигоріле на сонці майже до білого, було зібране на потилиці в коротку косу.

Віддалеки стояв, дожидаючи, стрілець у тонкому чорному плащі до п’ят. Під плащем виднілась куртка, перетягнута ременями, шкіряні штани й високі чоботи. На боці в нього був сагайдак, у правій руці — зведений арбалет, за спиною — руків’я довгого меча. Замай