Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

— Облиште мене… облиште мене тепер… ідіть собі… ідіть… тільки на п’ять хвилин… мені мука коло вас бути… я хочу молитись… і не можу… ідіть… дайте мені помолитись… самій… п’ять хвилин… я не можу… благатиму в Бога, щоб простив… щоб спас мене… облиште мене на п’ять хвилин…

Обличчя її було таке схвильоване й тужне, що він мовчки підвівся й несміливо спитав:

— Я зараз вернусь. Добре?

Вона кивнула головою, і він пішов до криласа.

Тоді вона спробувала молитись. Нелюдське зусилля зробила, щоб покликати Бога, і тремтячи, нетямлячись, крикнула до неба:

— Зглянься!

Вона люто сплющила очі, щоб не бачити того, хто допіру пішов! Проганяла його думкою, відбивалась від нього, але замість небесного видива, в розпуці сподівання, бачила й далі закручені молодикові вуса.

Уже рік боролась вона щодня, щовечора з цим шаленим захопленням, що більшало раз у раз, з цим образом, що хвилював її мрії, хвилював її тіло й непокоїв сни. Вона була піймана, як звір у тенета, зв’язана, кинута в обійми цьому самцеві, що скорив, переміг її самими своїми вустами та кольором очей.

І тепер, у церкві, так близько Бога, почувала себе ще кволішою, ще більше покинутою та пропащою, ніж удома. Вона вже мучилась, що він пішов. Проте розпачливо змагалась, захищалась, гукала на рятунок всіма силами душі. Воліла краще смерті, ніж так упасти — вона, що ніколи не схибила! Вона шепотіла безтямні слова благання, а слухала, як Жоржеві кроки тихшали під далеким склепінням.

Вона зрозуміла, що всьому кінець, що марна вже боротьба. А втім, не хотіла здаватись, і її охопив той нервовий напад, коли жінки б’ються об землю, тремтять, корчаться і виють. Вона дрижала всім тілом і почувала, що зараз упаде, качатиметься між стільцями й зайдеться криком.

Хтось швидко підходив. Вона обернулась. Це був священик. Тоді вона схопилась, кинулась до нього, простягаючи стиснуті руки, й пробурмотіла:

— О, спасіть мене, спасіть!

Той здивовано спинився:

— Що ви хочете, пані?

— Хочу, щоб ви спасли мене, згляньтесь наді мною. Якщо ви не допоможете мені, я пропаду.

Він дивився на неї і думав, чи не божевільна вона. І спитав:

— Що ж я можу для вас зробити?

Це був високий, грубенький молодик із повними, звислими, виголеними до синяви щоками — чудовий міський вікарій із щедрої парафії, де живуть багаті покутниці.

— Висповідайте мене, — сказала вона, — і порадьте мені, підтримайте мене, скажіть мені, що робити!

Він відповів:

— Я сповідаю щосуботи від третьої до шостої.

Вона схопила його за руку й стиснула, приказуючи:

— Ні, ні, ні! Зараз! Так треба! Він тут! У церкві! Він чекає мене.

Священик спитав:

— Хто вас чекає?

— Той… що погубить мене… що заволодіє мною, якщо ви не спасете мене… Я не можу вже змагатись… Я надто квола… надто квола… така квола!..

Вона впала навколішки й заридала:

— О згляньтесь на мене, отче мій! Спасіть мене в ім’я Боже, спасіть!

Вона схопила його за чорну сутану, щоб не пішов; а він стурбовано озирався, чи якесь лихе святенницьке око не бачить, що жінка до ніг йому впала.

Зрозумівши нарешті, що йому не спекатись її, він сказав:

— Підведіться, ключ від сповідальні якраз при мені.

Покопавшись у кишені, він видобув пук ключів, вибрав один і швидко пішов до сповідалень, схожих на іграшкові дерев’яні домки — до цих скриньок на гріхи, скриньок, куди вірні скидають сміття душі.

Він увійшов у середні двері й зачинив їх за собою, а пані Вальтер кинулась поруч у вузьку клітку й палко пробурмотіла у жагучому пориві надії:

— Благословіть мене, отче, я згрішила.

Дю Руа, обійшовши крилас, звернув у лівий притвор. Дійшов до середини й перестрінувся з гладким лисим добродієм, — той усе собі спокійненько походжав.

«Що цей дивак тут робить?» — подумав він.

Добродій теж стишив ходу й дивився на Жоржа з видимим бажанням заговорити. Коли наблизився, вклонився й мовив дуже ввічливо:

— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати, коли цю церкву збудовано?

Дю Руа відповів:

— Їй-богу, не знаю гаразд, думаю, що років двадцять — двадцять п’ять. Та я тут уперше.

— Я теж. Ніколи її не бачив.

Тоді журналіст зацікавлено спитав:

— Здається, ви дуже пильно її оглядаєте. Вивчаєте її в усіх подробицях.

Той покірливо відповів:

— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, вона призначила мені тут побачення, а сама спізнюється.

Помовчавши хвилину, він додав:

— Бісова спека надворі.

Дю Руа роздивлявся на нього; у добродія, на його думку, було гарне обличчя, і раптом йому здалось, що він схожий на Форестьє.

— Ви з провінції? — спитав він.

— Так. Із Рена. А ви, пане, ради цікавості сюди прийшли?

— Ні. Я чекаю одну пані.

Журналіст уклонився й відійшов посміхаючись.

Коло головного входу він знову побачив злидарку, що все стояла навколішках та молилась. Подумав: «Чорт, та й уперто ж вона молиться». Він уже не зворушився й не жалів її.

Пройшов повз неї і тихо звернув у правий притвор, щоб зустрітися з пані Вальтер.

Він здалека позирав на місце, де покинув її, і здивувався, коли не побачив. Подумав, що помилився колоною, пройшов до кінця і знову вернувся. Так, вона пішла! Здивовано й обурено спинився. Потім уявив собі, що вона шукає його, і знову обійшов церкву. Не знайшовши її, вернувся й сів на стільця, де її покинув, сподіваючись, що вона прийде. І почав чекати.

Незабаром він звернув увагу на якийсь шепіт. У цьому закуткові нікого не видно було. Де ж це шепотіло? Він підвівся й постеріг у сусідній каплиці двері до сповідальні. З-під одних дверей вистромився на тахлі кінчик сукні. Він підійшов, щоб глянути на ту жінку. Пізнав її. Вона сповідалась!

Йому скажено схотілось узяти її за плечі й витягти з тієї клітки. Потім подумав: «Дарма, сьогодні черга священика, а завтра моя». І сів спокійно проти покинутих дверцят, чекаючи свого часу й посміхаючись з цієї пригоди.

Чекав він довго. Нарешті пані Вальтер підвелась, обернулась, побачила його й підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.

— Пане, — сказала вона, — прошу вас не проводити мене, не йти за мною й не приходити більше до мене самому. Вас не приймуть. Прощайте.

І гордовито пішла.

Він не затримував її, бо мав принцип — ніколи не силувати подій. А коли священик, трохи стурбований, теж вийшов із закапелка, він підступив до нього, глянув йому у вічі і пробурмотів йому під ніс:

— Якби ви