Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

берег Дніпра. Саїд-мурза, з яким ми поквиталися торік, саме з них буде… А з осені минулого року якісь люди забігали межи лівобережних татарів і почали запрошувати їх повернутися на землі своїх прадідів. Мені розповідали, що на той заклик відгукувалися навіть ті татари, що кочують за Доном.

— Без Порти тут не обійшлося — це вже точно! — втрутився Вирвизуб.

— Чому так гадаєш? — обернувся до нього Глинський.

— Бо тільки-но ми, князю, сідали на хвіст якійсь татарській ватазі, вона тікала не абикуди, а під турецькі мури Коцюбієва чи Очакова.

— Ясно, — кивнув Глинський і обвів поглядом присутніх. — То хто що пропонує?

Запала мовчанка. Першим її порушив Швайка.

— Моя думка — вдарити на Крим, — сказав він.

— Але ж ти казав, що через Перекоп і миша не проскочить, — нагадав Вирвизуб.

— Я не через Перекоп, я пропоную морем дістатися до нього.

— Це ж як — повз Очаків?

— Так. Вибрати темну ніч — і висадитися під Ґьозловом чи ще десь. Човнів у нас достатньо. А коней роздобудемо вже в Криму. Там їх, як мишви у скиртах.

Колотнеча гарячково потер долоні.

— Ого! — сказав він. І тут же схаменувся, винувато скосив погляд на свого князя: негоже вискакувати поперед батька в пекло.

— А яка твоя думка? — звернувся Глинський до Вирвизуба.

Той відповів не одразу.

— Крим — це непогано, — повагом почав він. — Про те, гадаю, варто спочатку поставити на місце буджаків та очаківських татарів. Бо ж вони вже увесь правий берег почали вважати своїм. Сам бачив, князю, як вони налетіли на тебе, коли ти виходив з Чорного лісу.

— Зрозуміло, — промовив князь. — А ти що скажеш, Федоре? — звернувся він до Колотнечі.

Той висловити свою думку не встиг, бо знадвору почулися швидкі кроки і до шатра зазирнув збуджений Кривопичко.

— Ви тут сидите, а там Грицик із Саньком повернулися! — вигукнув він.

Швайка схопився на ноги і кинувся до виходу. Але Санько з Грициком уже виглядали з за Кривопичкового плеча.

— Ми почули, що у вас тут рада… — почав Грицик, проте не договорив, бо на них налетіли з обіймами Швайка з Вирвизубом.

— Ну, хлопці… — сказав Вирвизуб, коли обійми закінчилися. — Вам би тільки воду з нас варити! Де ж це вас стільки носило?

— Та в Криму, де ж іще, — відказав Грицик. — А оце ми з Очакова повернулися…

— Та не може бути! — не повірив Колотнеча. — З самого Очакова?

— Атож. Вітання вам привезли від коменданта Ібрагім-бека та капудана турецької галери Селіма-аги.

Вирвизуб недовірливо поглянув на Грицика.

— Яка ще галера? — запитав він.

— Звичайна, — пояснив Грицик. — Понад дві сотні нукерів та сотня веслярів-невільників.

— Звідкіля вона там узялася? — втрутився Швайка. У його голосі вчувалася неприхована тривога. І зрозуміло, чому: поява галери ставила під загрозу його задум про похід на Крим.

Один лише староста черкаський лишився незворушний. Він зміряв прибульців з голови до ніг і кивнув на стіл:

— Сідайте і розповідайте, що бачили.

Коли Грицик закінчив свою оповідь, у курені запанувала мовчанка.

— Отже, в фортеці більше двох сотень яничарів, — першим порушив її Глинський.

— Еге ж, — підтвердив Грицик. — І до півтисячі очаківських чаушів.

— Отже, всього сім сотень вояків, — підсумував Глинський. — Та ще зо дві сотні матросів з галери. Це ж скільки буде?

— Дев’ять сотень.

— Майже стільки, скільки й нас, — сказав Глинський. Раптом він відчув, як усе його тіло охоплює якась незрозуміла, зухвала радість. Перед очима на мить промайнула застережно піднята рука київського воєводи, пригадалися його останні слова: «Добре було б тільки стерегти Менглі-Гірея, а не битися з ним…»

«Не тривожся пане воєводо, — подумки відказав йому Глинський. — Буде по-твоєму… але й по-моєму теж!»

— Отже, справи такі, — намагаючись стримати збудження, почав він. — Вдарити на Крим від Перекопу ми не зможемо. І з моря зайти теж не вдасться, бо на заваді стане Очаків… — Він спинив погляд на Вирвизубі. — Чи не так?

— У цьому можна не сумніватися, — кивнув Вирвизуб.

— І покінчити з буджацькими та очаківськими татарами теж навряд чи вдасться, — вів далі Глинський. — Бо їм є за чию спину ховатися.

— А так-так, — з готовністю підтвердив Колотнеча.

— То що ти, князю, пропонуєш? — примружився на Глинського Вирвизуб. — Сидіти тут і чекати, доки кримці висунуть носа за Перекоп або коли буджаки зберуться в похід? Ні, це не для моїх хлопців. Після того, що тут сталося торік, вони вже не хочуть відсиджуватися в очеретах.

— Це правда, — підтримав Вирвизуба Швайка. — Татарам треба показати, хто в цих місцях хазяїн.

— Саме так, — кивнув Глинський. Він ще раз обвів поглядом товариство й закінчив: — Тому я гадаю, що ми повинні вдарити на Очаків.

З несподіванки Колотнеча втягнув голову в плечі, мовби над ним вибухнув грім небесний. У шатрі запала мовчанка. Нарешті першим ворухнувся Грицик. Він кинув швидкий погляд на Вирвизуба, перевів його на Швайку, а тоді з усіх сил ляснув себе по колінах.

— Князю! — з якимось радісним жахом у голосі вигукнув він. — Там же не тільки яничари з татарами, там же ще й галера!

— Тим краще, бо не треба ганятися за кожним, — твердо відказав Глинський. — Якщо не здолаємо їх — робити тут нам нічого. Коли ж переможемо, то Менглі-Гірей з буджаками надовго підібгають хвости. Бо коли по шиї отримує хазяїн, то слуги його сидять тихо, аки миші.

— Це правда, князю, — кивнув Вирвизуб. — Тож хто як, а я підтримую тебе, князю!

— Не ти один такий, — усміхнувся Колотнеча.

НА СТІНАХ ОЧАКОВА

Веслярі підводного човна сиділи над лядою, лупили комарів і наслухали тишу.

І таки дочекалися — пізно вночі до них долинув обережний плюскіт. То прибуло шість козацьких чайок. Привів їх Швайка.

— Слухайте сюди, товариство, — півголосом мовив він, коли всі зібралися докупи. — Сьогодні на світанні Глинський з Вирвизубом мають напасти на Очаків зі степу. А наше завдання — не допустити, щоб галера прийшла фортеці на допомогу. А тепер — спати!

Швайка з іншими прибульцями