Люко Дашвар - Мати все

із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть — гидують.

— Викину, — прошепотіла.

І вже посунула на кухню — там відро для сміття, — а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

— Ой Лідусю…

— Мама?..

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю — куди поспішати? До заздрощів?

— Мама померла?..

— Та що ти таке мелеш, Лідусю! — Нянька од прикрощів аж почервоніла. — Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

— Дитинка?!

— Мати наказала — щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

— Дитинка?

— Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна річ, що не звірятко! Аби не вбила!

— Що? Ти про що, Ангеліно?

— Невже сама не розумієш? — пояснювала нянька. — Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

— Дурне кажеш, нянько! — недобре прошепотіла Ліда.

— Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… — образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла — не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом — а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м'ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав'ярні пнуться — все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з'явилося, земля задихати повинна. А нема землі — в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти — мазохістка! — Андріївським узвозом угору, та не бруківкою — льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині — пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

— Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, — повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

— Я? Чому я? — здивувалася Ліда.

— Тому що ти ще Вербицька.

— Але… Я… Я не можу!

— Вісім тижнів, Лідочко. Уже вісім тижнів.

— Не факт.

— Факт. Я власноруч даю Раєчці протизаплідні. Одинадцяте січня. Єдиний раз! За два дні до весілля. Платон не втерпів, я пожаліла його, не встигла — і от… За місяць це стане криміналом. Маємо встигнути до дванадцяти тижнів, Лідочко.

— А якщо вони… вона буде проти?

— Не буде. Я попрацюю з нею. Філософія проста: любить Платона — відмовиться від дитини. Заради Платона.

— Як жорстоко, мамо! А надія?

— Надія лишиться. Аякже ж! Без надії не жити. Хай сподівається, що колись я помру і вона зможе…

— Матусю!

— Але вона не зможе. Протизаплідні — хибна ідея. Треба було перев'язати їй труби. Може, зараз? Так! Зараз!

— Хіба можна назавжди лишити її можливості мати дитину?

— Це міцніше прив'яже її до Платона. А надія… Надія не потрібна, — сказала Іветта. — Гола правда: дітей не буде ніколи. Тільки Платон…

Ліда заплющила очі:

— Я втратила дитину, мамо… Як же я зможу… Чому я?..

Іветта раптом так рвучко встала з крісла, що Ліда здригнулася і розплющила очі. Іветта стояла біля стола, спиралася рукою на стільницю, а на ній… На ній і досі лежала стара газета з повідомленням про загибель юної повії-студентки. Іветта тримала долоню просто на фотографії білявки.

— Я сама все зроблю, — прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

— Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

— Булгаков зміг? Я — теж…

— Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

— Що ж… — несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету — струнка, підтягнута, спина пряма. — На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. — Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. — Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

— Платонові з нею набагато краще… — пробурмотіла.

— Так, — кивнула мати. — Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

— Так, мамо…

— Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

— Спробую.

— Скільки зараз платять за аборт?

— Не знаю.

— Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Райку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала — кров'ю руки мила.

— Добре, — прошепотіла. — Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі — сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?.. А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то — ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам — для себе. Мама — сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда — жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона — жінка. Мала, недосвідчена, але — жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? — вразилася. — То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської — сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше — що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися