Генрі Лайон Олді - Шмагія

чи півсотні набереться! Більшість шмагів ще замолоду примирилися з цілковитою неспроможністю в галузі чарівництва. У всякому разі, примирилися зовні, посіли сяке-таке становище в суспільстві, відмовилися від безглуздих пасів і бездіяльних чарів.

Але Фортуната Цвяха не обдуриш!

Він-бо розумів, як повинен страждати шмаг, не маючи змоги побачити реальне втілення своїх дій.

Янош Кручек підростав, дитячі «чудеса» більше не розчулювали батькових колег, коли малий починав навчати їх чарівництва з усією серйозністю та педантизмом. Дехто огризався, якщо Матіаса не було поруч.

– Слухай-но, малий, пограйся з однолітками.

Малий зробився похмурий та відлюдькуватий, дав спокій дорослим, зате годинами грався з приятелями в чарівників, верховодив ними за правом знавця. На жаль, приятелі росли, дитяча легковірність полишала їх. Янек починав гратися з дітьми молодшими за нього, далі – ще молодшими… На будь-які спроби відволікти його від таких ігор юний Кручек відповідав мовчазним бойкотом.

Батько марнів, із новою силою вгризаючись у вивчення «захворювання лжеманою».

А Фортунат Цвях, якого вели присяга та надія, розмовляв зі шмагами навіч. Намагався навчити їх найпростіших заклять і впливів, творив дива педагогіки. Зламані з радістю вчилися в мага вищої кваліфікації. Радість була єдиним підсумком таких занять. Решта – нісенітниця. Тоді венатор спробував наситити дії шмагів своєю власною маною, щедро вливаючи нове вино в старі, діряві міхи. На жаль! Мана падала, як у прірву, як дощ на бархани пісків Таран-Курт. Жодної зеленої травинки, жодної верблюдячої колючки не проростало натомість. Цвях покинув марно витрачати ману, пішов ва-банк: сам почав навчатися в шмагів. Якщо є система, виходить, її можна навчитися.

Можна!

Отут він мав рацію. Досвідченому магові Цвяху не складно було розібратися в закономірностях чужих пасів, у вібрації вимовлених заклять. Але вивчені паси шмагів нічого не давали в підсумку, навіть коли їх виконував учень Гарпагона Понурого. Закляття без вісти гасли в ефірі Вишніх Емпіреїв. Система однаково не давала результатів у мага й у шмагів, хоча останні стверджували, начебто бачать цей результат у власній уяві.

Уявний результат не влаштовував венатора.

Янош, уявно вилікуваний від зламу, – надто жорстокий жарт.

– Я говорив із Грознатою, – одного разу сказав доцент Матіас, зі знайомим виразом розглядаючи на світло келих вина. Так само три роки тому він розглядав склянку «вовчою рута-м’ятою». – Волхв вважає, що в такий спосіб світобудова страхується від появи надзвичайно потужних магів, здатних порушити фундаментальні закони. Відтинаючи потенційних руйнівників за допомогою «захворювання лжеманою». У міркуваннях Грознати є своя логіка…

– Тебе це втішає? – запитав мисливець.

– Ні.

І вони продовжили.

Єдиним, що виніс Фортунат із роботи зі шмагами, був запах лаванди. Не смійтеся! Намагаючись знайти спільну рису, що була б наявна у всіх жертв зламу– к дідьку метафізику – запах шмагії, венатор не знайшов нічого, крім лаванди. Цей солодкавий дух починав лоскотати йому ніздрі, щойно неподалік виявлявся хтось зі шмагів. Велике відкриття, чи не так? Але Цвях умів знайти застосування будь-якій зброї.

Шмагія пахне лавандою.

Деманії народжуються в лоні нездійсненних бажань геєни від протесту людини проти неможливості вгамувати пристрасть.

Що тут спільного?

Нічого.

Якщо не зважати на дрібницю. Якщо взяти до уваги муки шмага, котрий діє без відчутних результатів, невдоволену пристрасть реалізувати свої чари, ми можемо не сумніватися, що зламаними володіє найсправжнісінька манія. Приборкане природою «захворювання лжеманою» куди краще здатне приборкати кволий розум людський. А значить…

Виходить, відповідно до теорії Матіаса Кручека, десь на ярусах геєни блукають своєрідні деманії. Жалюгідні десятки, навряд чи півсотня тварюк, що пахнуть лавандою. І серед них – деманій маленького Яноша. Деманій убиває батька і стає неприборканий; якщо ми вбиваємо деманія, отримуємо в підсумку…

А що, власне, ми отримуємо?!

Фортунат Цвях провів унікальний дослід. Він викликав демона. Не надто могутнього, але впертого, чиє Ім’я в основній тональності відбивало стихію гордині. Таких викликають для облаштування кар’єри. Венатор скував демона, таємно взяв його на повідець і організував інферналу найнатуральнішу втечу. Демон скорився інстинкту й кинувся геть, – якщо теорія Кручека вірна, на пошуки «батька».

А за ним, не дозволяючи надто вже бешкетувати, рушив мисливець.

Дорогою демон двічі нападав на випадкових людей. Фортунат стримував забіяку, брав жертву під нагляд і мчав далі, бо демон не зупинявся. Третя жертва виявилася серійною: раз за разом демон атакував скромного мітляра з Верхнього Кромблеця, не полишаючи спроб дістатися до бідолахи. Цвях приборкав тварюку, вклав у «скриньку з секретом» і взявся вивчати біографію мітляра.

Найтихіше створіння, бобир і відлюдько Халль Тангбрід жив самотньо в халупі, що дісталася йому в спадок. Сусідські відгуки про Халля відзначалися гидливою доброзичливістю. Так говорять про людину непомітну, затуркану, не здатну дати відсіч грубіянові чи сварливій крамарці. Мисливець завоював довіру «пана Тангбріда», побував у нього в гостях. Житло виявилося скромним, але чистеньким і охайним до божевілля. Серед убогого майна більмом на оці виділялася шафка з книгами. Ведучи бесіду про Крипську діадему – мітляр виявився палким поціновувачем царських вінців, щоправда, лише теоретиком, – Фортунат придивився. «Життя Піпіна Садженого», «Діяння Петера Рукодільника», «Дванадцять цезарів»… Відчуваючи, що стоїть на вірному шляху, Цвях зважився на самовільне вторгнення до святая святих мітляра – потаємної кімнатки його розуму.

Підозри підтвердилися.

Там жив невизнаний і ображений людським нерозумінням володар світу, замкнений на сто засувів.

Наступного ранку, перед від’їздом із Кромблеца, Фортунат відчинив скриньку й знищив демона. Навіть залишкові еманації розвіяв по вітрі, підбираючи жалюгідні охвістя. За рік мисливець повернувся в містечко та відшукав мітляра. Точніше, колишнього мітляра, а нині – околоткового наглядача-«чистильника», у підпорядкуванні якого значився взвод мітлярів, десяток ліхтарників і двоє сколювачів криги. Халупу пан Тангбрід змінив на цілком пристойний двоповерховий будиночок. Владика більше не тужив у казематі серця. Король умер, хай живе король!

Позбавлений деманія, акуратист Халль зробив кар’єру в житті. Маленьку, але більш ніж реальну – на відміну від «вінценосної манії».

Тепер мисливець знав: якщо знайти в геєні деманія Яноша Кручека, який пахне лавандою замість сірки, і знищити, – парубійко втратить свою манію. А отже, позбудеться мук нестерпної жаги втілення. Гра вже була того варта. Якщо ж на додачу Янош позбудеться зламу та стане здатним до навчання справжньої магії… Якщо виявиться правим волхв Грозната, котрий вважає, начебто «захворювання лжеманою» світобудова захищається від унікально потужних чарівників…

Це тягло на почесного члена Колегіуму Волхвування для Фортуната, на мантію голови оного Колегіуму для Матіаса й на вічну вдячність колег до дванадцятого коліна.

Начхати було венатору Цвяху на членство й подяку.

Присяга палила його розум, немов клеймо на чолі.

Яношу сповнилося одинадцять, коли мисливець припинив