Дарунок Корній - Щоденник Мавки

божественний колір очей. Неждано для себе, навіть на це навчилася дивитися спокійно. Ще вчора вона б закипіла мов чайник та й облила б цього старого хтивого козла окропом. А зараз? Хай живе, бо йому і так ніц не світить. А от Тарас через її нестриманість не має страждати.

Карен їй інколи телефонував, щоб поговорити про погоду-новини культури та запросити в театр чи на каву. Жодного разу не сходила – завжди є сто причин не піти, якщо не хочеться. Та Карен Вітольдович умів бути наполегливим. Навіть будинок собі у Львові придбав, бо місто йому, бач, сподобалося.

Одного разу вона навіть дозволила йому провести себе додому. Точніше, було так. Звичайна вечірка з приводу підписання якогось там контракту, гості, музика, товариство, і тут Тарасові телефонує його мама. Наполохана та збентежена, каже, що в батька Тараса стався серцевий напад. Звісно, Тарас помчав у лікарню. Правда, спочатку поривався завезти її додому, однак це в інший бік міста. Та тут де не взявся Карен Вітольдович. Чорні маленькі очка, мов у щура, ніс бараболькою, крихітний ротик… Правда, то тільки Магді він не подобався, бо всі жінки в товаристві обожнювали Карена за гарне почуття гумору, добру освіту, виховання плюс гроші.

Так-от, пан Карен напросився доставити Магдалену додому. Жінка не стала сперечатися, бо інакше Тарас не поїхав би, а їй не хотілося затримувати його.

Вони йшли парком Франка, спускалися від готелю «Дністер» униз до університету. Карен Вітольдович старався Магдалені повідомити щось важливе. Вона відчувала це, та вдавала, що тупенька та не до кінця розуміє, стрибаючи в бесіді з теми на тему. Гралася з ним, наче в пінг-понг.

– Голубонько Магдаленонько, – це його звертання просто до сказу її доводило: – А чи знаєте ви, любонько, щось про цей парк?

– Парк? – вона здивовано кліпала очима. – Ну-у-у. Колись цього парку тут точно не було, чи не так, пане Карене?

– Ой, кохана львів’яночко, – казав це жартома, але разом з тим пильно дивився в очі. – Так, парку тут не було. А було поле. Наприкінці шістнадцятого століття міщанин Шольц-Вольфович купив ці землі та заклав тутечки невеликий сад, який пізніше перейшов у руки його зятя, венеційського купця Масарі. Ну, того самого, голубонько, власника кам’яниці на площі Ринок, де тепер ресторація «Криївка». А кам’яницю через прізвище власника й досі називають Масарівською, або Венеційською. Молодий венецієць перепланував сад на італійський манер, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни. Отакий оригінал.

– Ага, – впустила шпильку Магдалена. – Тепер таких немає. Усе під себе гребуть.

Карен вдав, що не зовсім розуміє, та все ж на обличчі один м’яз трохи сіпнувся.

– Тисяча шістсот чотирнадцятого року міська влада тимчасово передала парк у користування монахам-єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. А ще звели пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Тож не дивно, що на картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва «Єзуїтський сад». Це «тимчасове» єзуїтське користування тривало майже сто шістдесят років. Та часи змінилися. І нова австрійська влада припинила існування ордену єзуїтів. Парк врешті знову стає власністю міста. І в дев’ятнадцятому столітті міський садівник Бауер здійснює тут кардинальну реконструкцію на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі. У тисяча вісімсот сімдесят сьомому – тисяча вісімсот вісімдесят першому роках на місці казино «Герта», де тепер будинок університету, спорудили будівлю Галицького сейму, у нижній частині парку влаштували чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами. А тисяча вісімсот тридцять п’ятого року посередині парку з’явилася граціозна альтанка – ротонда. Вона й досі стоїть тут.

– Я вражена, Карене Вітольдовичу. Звісно, я дещо знаю, шановний пане, про своє місто, але звідки вам, киянину, відомі такі подробиці і навіщо? Раніше я не спостерігала за вами такої палкої любові до Львова. Ви що, спеціально зазубрили уривок з Вікіпедії, щоб вразити мене? – запитала з притиском, майже по-злому.

Карен Вітольдович схопив її за руку, різко повернув до себе. Ледве не впала зі своїх високих підборів. Він підхопив її. Вони стояли під ліхтарем: красива молода жінка в червоному пальто, у червоних чобітках, чорна сумка, чорний берет на голові та старший, уже зовсім сивий, пан.

– Чарівні, вбивчі очі у вас, Магдочко. Очі, що топлять… – прошепотів до неї чоловік. Магда не відводила погляду. – Так, я визубрив. Заради вас. І тепер я ваш Львів ліпше знаю, аніж гіди. От візьмімо до прикладу отой будинок, де зараз музей Крушельницької, – і він, не відводячи від неї очей, махнув рукою в бік темних вікон кам’яниці. – Можу назвати і точну дату, і хто коли його купив чи продав. Чи про саму Крушельницьку знаю майже все. Ну от хоча б таке. Крушельницька врятувала оперу Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Далекого тисяча дев’ятсот четвертого року композитор написав її спеціально для італійської співачки Розіни Сторкіо. На сцені театру «Ла Скала» опера провалилася – газети писали про грандіозне фіаско маестро Пуччіні. Але композитор не здався, вирішив зробити повторну прем’єру і запросив галичанку Соломію. Вона погодилася – і врятувала і оперу, і композитора від ганьби.

– Ну й що з того, пане Карене? Я вас питаю про геть інше. Ви мене хочете вразити своєю ерудицією? Вразили. А далі? – Магдалена свердлила Карена очима.

Його маленькі чорні очі зачали сльозитися. Та клята баба таки його доконала. І сам не розумів, якого він так у неї вчепився.

– Я тобі зовсім байдужий, Магдалено, так?

Вона стенула плечима: ви ж самі бачите це, чого питаєте…

– І в мене немає шансів, так?

Думала. А чи є в неї шанс достукатися до Мамая? Чи хотіла б вона його отримати? Сумно посміхнулася власним роздумам:

– Шанс є завжди, пане Карене. Навіть тоді, коли здається, усе втрачено. Поки тліє віра у серці – шанс є.

Карен міцно тримав її за руку. Вона не вирвалася, як зазвичай то робила. Поцілував її в пальці дуже галантно та майже ніяково. Тоді вона підхопила його попід руку і вони пішли вниз до університету, де на них чекала автівка пана Карена, яка за мить довезе її додому…

Уже біля машини, перед тим як відчинити дверцята, знову заговорив:

– Я для вас, Магдочко, зроблю все, що завгодно. І ви мені не будете нічого винні. Не думайте, що я збираюся вас