Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— А чому ж ти мені нічого не сказав?

— Я саме йшов до аптеки, намагаючись встигнути до закриття, а отой тип прямував у протилежному напрямку — за межі міста. Страшенно поспішав, до речі. Проходячи повз нього, я навмисне зачепив його плечем, щоб розізлити. А він зупиняється і витріщається на мене, типу крутий, щоби залякати. Я ж його прямо питаю, що, мовляв, ти тут робиш, звідки взявся і чим займаєшся. Бо тутешні люди всяке кажуть.

Кев аж через стійку перехилився.

— А він?

— А він нічого не відповів, хоча мені здалося, що спочатку хотів мене ударити, але потім передумав, обернувся і мовчки пішов геть.

Усі присутні розпитували батька: хто такий орнітолог, чим він зазвичай займається, чому незнайомець отаборився на природі — та багато інших запитань, відповіді на які я вже знав. Мені кортіло поставити батьку лише одне запитання.

— А ти нічого дивного у ньому не помітив? Наприклад, у його обличчі?

Мій батько на мить замислився.

— Взагалі-то, помітив. На ньому були сонцезахисні окуляри.

— Пізно увечері?

— А й справді, до біса дивно.

По моїй спині побігли великі холодні мурашки, а душа у п’яти впала: я збагнув, що мій батько дивом уникнув дечого набагато гіршого, аніж звичайна бійка. А ще я збагнув, що мені треба розповісти про це пані Сапсан — і якомога скоріше.

— Та фігня все це, — сказав Кев. — За останню сотню років на Кернгольмі не було жодного убивства. І навіщо комусь убивати безневинного бідолаху Мартіна? Не бачу в цьому сенсу. Виставлю всім пива, якщо розтин не покаже, що то він сам знайшов пригоду на свою дупу.

— Довго ж нам доведеться чекати результатів розтину, — мовив рибалка.

— Наш метеоролог каже, що на острів насувається страшенний шторм; такого вже кілька років не було.

— Наш метеоролог каже! Велике цабе! Та я не повірю тому старому бовдуру, навіть коли він заявить, що йде дощ, і дощ справді йтиме.

* * *

Острів’яни часто робили похмурі прогнози стосовно сюрпризів, які приготувала для Кернгольму Мати-Природа: зрештою, вони залежали від милості стихії і тому аж ніяк не могли не бути песимістами. Але цього разу збулися їхні найгірші страхи. Вітер та дощ, які увесь тиждень безупинно напосідали на острів, тої ночі досягли такої сили, що перетворилися на оскаженілий шторм, котрий вкрив чорними хмарами все небо і сколотив морську воду в піну. Під впливом чуток про можливе убивство Мартіна та сильного шторму місто перейшло на суворий режим ізоляції, схожий на той, що встановила у дитбудинку пані Сапсан. Люди не виходили зі своїх помешкань. Вікна позакривали віконницями, а двері позамикали на міцні засуви. На пристані човни торохтіли об причал, кидані сильними поривами вітру, але жоден з них не вийшов з гавані: вийти у море в таку погоду було б гарантованим самогубством. Через те, що поліція з Великої землі не могла забрати тіло Мартіна допоки вщухне буря, перед острів’янами постало дражливе питання — що робити з тілом? Нарешті дійшли висновку, що власник рибної крамниці, який мав найбільші на острові запаси льоду, триматиме труп у прохолодному місці в задній частині своєї крамниці, посеред лососів, тріски та іншої риби, котру, як і Мартіна, зрештою, теж витягнули з моря.

Батько строго наказав мені не покидати «Попівську нору», але пані Сапсан не менш строго наказала мені доповідати про всі підозрілі події, і що-що, а ця смерть підпадала під таке визначення. Тому того вечора, вдавши, що у мене грипозна температура, я зачинився у себе в номері, а потім вислизнув у вікно і спустився вниз водостічною трубою. Ніякий дурень, окрім мене, не наважився вийти надвір, тому я, туго затягнувши на шиї капюшон дощовика, побіг під хльостким дощем головною дорогою, не боячись, що мене помітять.

Коли я дістався до дитбудинку, пані Сапсан з першого ж погляду визначила, що трапилося щось лихе.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи мене поглядом почервонілих від безсоння очей.

Я розповів їй усе: всі фрагментарні факти та підслухані розмови, і вона пополотніла. Похапцем провівши мене до вітальні, вона панічно забрала всіх дітлахів, яких могла догукатись, а потім пошкутильгала розшукувати тих, які не зважали на її крики. Решта ж дітей залишилися чекати її у вітальні, стривожені й розгублені.

Емма й Мілард відвели мене у куток.

— Чому вона так переполохалася? — спитався Мілард.

Я тихо розповів їм про Мартіна. Мілард шумно зітхнув, а Емма стурбовано схрестила на грудях руки.

— Невже все і справді так погано? — спитав я. — Тобто, може, то й не порожняки. Вони ж лише на дивних людей полюють, еге ж?

Емма простогнала.

— Мені йому розказати чи ти сам? — спитала вона Міларда.

— Порожняки здебільшого віддають перевагу дивним, а не простим людям, — пояснив Мілард, — але для підтримання сил вони споживають все м’ясисте і свіже.

— Гора трупів — одна з імовірних ознак того, що в окрузі орудують порожняки. Саме тому вони є здебільшого кочівниками, бо якщо постійно не пересуватимуться з місця на місце, їх досить швидко вирахують.

— А як часто? — спитав я, відчувши на спині холодок. — Ну, як часто у них виникає потреба підхарчитися?

— О, та досить часто, — сказав Мілард. — Переважну більшість свого часу витвори займаються тим, що забезпечують їжу порожнякам. Звісно, по можливості вони намагаються знайти і дивних, але чимало своєї енергії витвори витрачають на вистежування звичайних жертв для порожняків: як тварин, так і людей, а потім замітають сліди злочину. — Мілард розповідав академічним тоном науковця, немов описував спосіб харчування й розмноження доволі цікавого виду гризунів.

— Але ж хіба витвори не попадаються? — спитав я. — Я хочу сказати, що коли вони допомагають потворам убивати людей, то тоді…

— Декотрі попадаються, — сказала Емма. — Ти, напевно, чув про деякі випадки, якщо слідкував за новинами. Наприклад, був один тип, у якого в холодильнику знайшли кілька людських голів, а найсмачніші частини тулубів варилися в казані на слабкому вогні, немов той убивця готував собі різдвяну вечерю. За мірками вашого сторіччя це було досить недавно.

Мені смутно пригадався сенсаційний нічний телерепортаж про серійного вбивцю-людожера з Мілвокі, якого затримали за схожих моторошних обставин.

— Це ти про… про Джефрі Дамера[7]?

— Здається, того типа звали