О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— Ось він, голос Нью-Йорка, — продовжує Енді. — Це місто — суцільний офіціант. Якщо дати йому на чай забагато, він стане коло дверей і кидатиме дотепи на вашу адресу разом із хлопчиськом біля роздягальні. Коли житель Піттсбурга хоче витрачати гроші і насолоджуватися життям, він сидить удома. Саме там ми і будемо його ловити.

Ну, коротко кажучи, заховали ми з Енді наші альбоми, і нашу паризьку зелень, і антипіринові порошки в льосі одного знайомого і вирушили до Піттсбурга. У Енді не було наперед складеної програми беззаконних і насильницьких дій, але він розраховував, що, коли дійде до діла, його аморальний інстинкт підкаже, що робити.

Поступаючись моїм ідеям самозбереження та чесності, Енді обіцяв, якщо я візьму діяльну участь у будь-якому влаштованому ним бізнесі, наша жертва одержить за свої гроші щось таке, що можна сприймати за допомогою зору, дотику, нюху чи смаку, — отже, моя совість буде спокійна. Після цього я вже не відчував жодних мук сумління і набагато бадьоріше пішов на беззаконне діло.

— Енді, — говорю я, пробираючись з ним крізь дим шлаковою доріжкою, яку там називають Смітфілд-стрит, — а ти подумав про те, як нам познайомитися з цими королями коксу і герцогами чавунних болванок? Я аж ніяк не хочу принижувати моє вміння поводитись у вітальні і мою систему застосування ножів та виделок, але проникнути в салони тутешніх споживачів дешевих сигар важче, ніж тобі здається.

— Єдине, що може стати на заваді нашому зближенню з ними, — говорить Енді, — це наше гарне виховання. Ми для них надто високого тону. Місцеві мільйонери — простий, добродушний народ, демократи, без жодних претензій.

Правда, вони грубі, але дуже неввічливі, і хоча в їхніх манерах не помітно ні лиску, ні чемності, у глибині душі вони зухвалі й брутальні. Майже кожен з них вийшов із найтемніших низів, і вони так і залишаться у темряві, доки місто не встановить димовловлювачів. Якщо ми поводитимемось просто, без жодних претензій, не уникаючи салунів, і зуміємо заявити про себе досить голосно, як імпортне мито на сталеві рейки, нам буде зовсім не важко заприятелювати з цими мільйонерами.

Так от блукали ми з Енді містом днів три-чотири, усе примірялись. Деяких мільйонерів ми вже знали в лице.

Один із них щодня проїжджав повз наш готель, зупинявся коло його дверей і вимагав, щоб йому винесли на вулицю кварту шампанського. Лакей виносить йому шампанське, відкорковує, а він бере пляшку і п'є просто з шийки. Одразу видно, що, перш ніж розбагатіти, він працював на заводі склодувом.

Якось увечері Енді не з'явився до обіду, а прийшов лише близько одинадцятої години і зайшов до мене в номер.

— Підчепив одного! — сказав він. — Дванадцять мільйонів. Нафта, прокатні заводи, нерухомість, природний газ. Гарна людина, ніякої пихи. Усі свої багатства нажив за останні п'ять років. Тепер наймає купу професорів, щоб навчали його літератури, мистецтва та всяких таких дурниць. Уперше я побачив його, коли він щойно виграв парі у представника Сталевого тресту, що сьогодні на Аллегейнському сталепрокатному будуть чотири випадки самогубства. Ставка була десять тисяч. З цієї нагоди кожен, хто хотів, приходив і вітав його, і кожного він пригощав склянкою віскі. Я чомусь сподобався йому з першого погляду, і він запропонував мені пообідати удвох. Я погодився, ми пішли на Діамантовий проспект до ресторану, сіли за столик, пили іскристий мозель, їли рагу з устриць і на десерт яблучні оладки.

Потім він схотів показати мені свою холостяцьку квартиру на Ліберті-стрит. Квартирка з десяти кімнат просто над рибними рядами, а ванна вище поверхом. Він сказав, що витратив вісімнадцять тисяч доларів, щоб обставити цю резиденцію, і я йому вірю.

В одній кімнаті картин на сорок тисяч, а в іншій — різних курйозів та антикварних речей на двадцять. Його прізвище Скаддер, йому сорок п'ять років, він вчиться грати на піаніно, і його нафтовий фонтан дає щодня по п'ятнадцять тисяч барелів[268] нафти.

— Що ж, — кажу я, — усе це, мабуть, непогано звучить, але для нас начебто ні до чого. На біса нам його картини? І нафта?

Енді задумався, сидячи на ліжку.

— Ні, — говорить він, — ні, цей чоловік не просто пересічний мерзотник. Коли він показував мені свою шафку з антикваріатом, обличчя його розчервонілась, наче дверцята печі, в якій палає кокс. За його словами, якщо йому вдасться здійснити ще кілька великих операцій, то порівняно з його колекцією, гобеленове, порцеляново-бісерне зібрання Дж. П. Моргана здаватиметься не витонченішим, ніж уміст страусиного вола на екрані.

— А потім він показав мені одну дрібничку, — вів далі Енді, — ну, це одразу видно, річ чудова. Вирізана зі слонової кістки. Він говорить, що їй дві тисячі років. Квітка лотоса, і в ній обличчя якоїсь жінки. Скаддер подивився у каталог і пояснив усе як по-писаному. Один єгипетський різьбяр, на ймення Хафра, зробив дві такі штучки для фараона Рамзеса Другого в якийсь там рік до Різдва Христового. Друга кудись зникла, і її дотепер не знайшли. Антикварні щури нишпорили по всій Європі, сподіваючись її відшукати, але марно. Скаддер сплатив за свою дві тисячі доларів.

— Гаразд, — говорю я, — для мене це пусті слова. Я гадав, що ми прибули до Піттсбурга, аби навчити мільйонерів, як слід вершити справи, а виходить, що вони дають нам уроки щодо витончених мистецтв.

— Нічого, трохи потерпи, — благодушно відповідає Енді. — Дим ще може розвіятись.

Наступного дня рано-вранці Енді пішов з готелю і повернувся тільки о дванадцятій годині. Він запросив мене у свій номер, вийняв із кишені якийсь пакунок завбільшки з гусяче яйце і, коли розпакував його, там виявився точнісінько такий самий виріб із слонової кістки, як той, що Енді бачив учора в мільйонера.

— Годину тому, — говорить Енді, — заходжу я в одну місцеву лавку, де продається всякий запорошений мотлох. Там же приймають речі в заставу. Дивлюсь — з-під якихось старовинних кинджалів виглядає ось ця штука. Заставник говорить, що вона валяється в нього вже кілька років і що її завезли сюди араби, чи турки, чи інші невірні, які жили тоді внизу, коло річки. Я запропонував йому за