Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

виходу цієї книги дедалі більшої популярності набуває визначення «геноцид» щодо антипольських дій УПА.

Уперше це поняття стосовно польсько-українського конфлікту вжив іще 1951 р. відомий польський націоналістичний діяч Єнджей Гєртих, один із соратників головного ідеолога польського націоналізму Романа Дмовського. «Українці, — писав він, — використали проти нас метод різні. Ця різня була не безвідповідальним вибриком натовпу, а планованою операцією, застосованою в політичних цілях впливовою політичною організацією. Ця операція відповідає повною мірою винайденому кілька років тому слову “геноцид”».

По суті, ті самі тези слідом за Гєртихом згодом почали повторювати деякі публіцисти, потім журналісти, а далі й політики в Польщі. До літа 2009 р. на політичному рівні це слово використовували радше маргінальні сили, аж поки 2016-го воно не стало елементом політичного мейнстриму.

Тому, перш ніж вести далі розповідь про те, як польсько-український конфлікт обговорювали в обох суспільствах, слід детальніше зупинитися на спробах застосувати поняття «геноцид» для його означення. Адже саме це визначення поступово стане одним із найважливіших інструментів в інформаційних та політичних кампаніях довкола польсько-українського протистояння.

Одним із завдань, які ставили перед собою деякі історики, політики та громадські діячі, було показати польську сторону в конфлікті з українцями лише жертвою. Відтак у їхніх описах всі страждання приписуються майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників зі знищення українців подано лише як вимушені акції у відповідь на українську агресію.

Для такого однобокого подання подій минулого конфлікту термін «геноцид» видається найкращим. Тим часом, як свідчать документи і як, сподіваюся, вже побачив з прочитаного в цій книзі читач, поляки проявляли як мінімум не менше ініціативи в протистоянні з українцями. Обидві сторони однаковою мірою проводили як наступальні, так і захисні дії. Обидві сторони чинили дії, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Але чи можемо називати їх геноцидом?

Конвенція ООН (від 1948 р.) визначає геноцид як «дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

• убивство членів такої групи;

• заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

• навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

• заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;

• насильницьке передання дітей з однієї групи в іншу».

Тож варто спробувати накласти перелічені в конвенції ознаки на обставини польсько-українського конфлікту, аби побачити їх відповідність цьому термінові. Це вже зробив польський юрист Ришард Шавловський, тому нижче зацитуємо й прокоментуємо його висновки.

«Так звана антипольська акція, — пише він, — обійняла цілу національну польську групу в околицях, досяжних для виконавців».

Насправді, як свідчать документи з Волині (зокрема, звіти з Володимирсько-Горохівської округи), метою акції були не всі поляки, а лише ті, кого вважали нелояльними до українського визвольного руху. Ще раз зацитую фрагмент використаного вище документа від липня 1943 р.: «Спокійна нерозполітикована прихильна до українців частина поляків або лишилася на місцях, або повернула до своїх осель після отримання запевнення їхньої безпеки з боку українців… Та частина польського населення, якої не торкнулася акція, залишається нині на своїх колоніях при щоденних працях. У деяких випадках польське населення мильно зрозуміло причину протипольської акції та виявило охоту до переходу на православіє, а часами навіть просить дозволу «на зміну національності». Тим вияснено, що українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях».

В інструкціях з Галичини чітко вказано обмеження і заборону на вбивства жінок, дітей та старих. «Ми мусимо провести сильну акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати)… Кожному комендантові боївки з’ясувати ціль боротьби з поляками, як також методи примінювані в цій боротьбі. Не ліквідувати таких, що кожночасно готові навіть своєю активною боротьбою засвідчити вірність УССД та її владі». Тобто завданням не було нищити всіх, хто опиниться в зоні досяжності, а лише тих, кого вважали нелояльними до українського руху.

Наступний важливий аргумент, який наводить Шавловський: «Антипольська акція відбувалася цілком в рамках передбаченого 2 статтею конвенції про геноцид, де йдеться про намір знищення групи («цілком чи частково»)… Український намір знищення (і то цілком ) польської національної групи на Східних Кресах в період Другої світової війни виникає однозначно хоча б з двох архівних документів, у яких командири УПА давали накази про повне фізичне знищення поляків на теренах під їхнім контролем». У посиланні, яке мало б підтвердити існування таких наказів, читаємо про… вищезгадані фальшивки Владислава Наконечного, які цитує Владислав Філяр, а відтак і Шавловський.

Прокурори польського Інституту національної пам’яті Пшемислав Мішко і Кшиштоф Матковський доказ наміру про загальне винищення польського населення вирішили шукати в ідеології ОУН і наводять цитату зі звернення першого Конгресу ОУН 1929 р. «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель». Проте різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів (що є характерною для будь-якого визвольного руху) та постулатом про повне усунення представників інших національностей залишається поза їхньою увагою, відтак наведена постанова перетворюється на «генеральну директиву [52], для реалізації якої очікувався належний момент».

Цікаві міркування про засадничу різницю між воєнними діями (навіть із воєнними злочинами) й актами геноциду наводить німецький історик Гельмут Кьоніг. «Воєнні дії, ― пише він, ― за визначенням характеризуються тим, що застосування насильства розподіляється симетрично між обома сторонами. Солдати, які воюють між собою, не тільки вбивають своїх ворогів, але й одночасно самі ризикують бути убитими. Цей принцип продовжує діяти і тоді, коли одна зі сторін має явну перевагу в солдатах та озброєнні. Цей принцип може застосовуватися і до солдатів армії, що порушують правила ведення війни, ігнорують розподіл на воююче і мирне населення і не дотримуються положень iusinbello (воєнного права)». Така симетрія абсолютно відсутня в актах геноциду, під час яких «злочинці могли бути повністю впевнені, що вони ніколи не зазнають нападу з боку тих, хто приречений до знищення. І навпаки, жертви не мали жодних можливостей для власного захисту чи розправи над катами та вбивцями. Такий асиметричний розподіл засобів влади і насильства принципово відрізняє запілля від поля битви і війну від геноциду».

Як видно з викладених у цій книзі фактів, у польсько-українській війні не було такої асиметрії, адже жодна зі сторін не контролювала ситуацію повністю.

З німецьким ученим згоден український дослідник геноцидів Андрій Козицький: «Крім суто юридично-правової оцінки геноциду, існує ще й ціла низка інших обставин, котрі впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію. До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх «інформаційний супровід», а згодом приховати сліди учинення злочину. Такої всебічної переваги у силах неможливо досягнути без використання державного апарату. Усі випадки юридично визнаного на міжнародному рівні геноциду здійснили винятково представники державної влади… Українці в умовах німецької окупації, звісно ж, своєї держави не мали. Крім цього, на Волині 1943 р. вони не могли