Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

class="p1">— На жаль, ні, — містер Пайк, здавалося, нітрохи не образився. — У моїй родині ніколи не було грошей, щоб їх спустити.

— Чим займається ваш батько?

— Наразі він мешкає на тому світі. А до того служив пастором у Фремінґемі, що в Массачусетсі.

— Тоді чому ви не стали пастором?

— Моя матінка теж не може цього зрозуміти, містере Віттекер. Боюсь, релігія викликає в мене забагато питань і доброго священика з мене не вийшло б.

— Релігія? — насупився Генрі. — А що, в біса, релігія має до діла з добрим священиком? Це робота — така ж, як і інші, молодий чоловіче. Підлаштовуєшся під свої обов’язки й тримаєш думки при собі. Так роблять — чи мали б робити — всі добрі священики!

Містер Пайк доброзичливо розсміявся.

— Якби ж хтось сказав мені про це двадцять років тому, сер!

— Якщо молодий, здоровий і розумний чоловік бідує в цій країні, йому нема виправдання. Навіть син священика мав би знайти собі якусь належну роботу.

— З вами багато хто погодився б, — відповів містер Пайк. — Зокрема, мій покійний батько. Проте я вже багато років живу так, як не годиться людині мого становища.

— А я — відколи себе пам’ятаю! — живу так, як люди мого становища і не мріють! Коли я приїхав до Америки, то мав десь стільки років, як ви. І побачив, що в цій країні гроші порозкидані на вулицях. Все, що мені треба було, — понаколювати їх своїм ціпком! То чому ж ви бідні? Яке ваше виправдання?

Містер Пайк глянув йому просто в очі й незлостиво відповів:

— Напевно, в мене не було доброго ціпка.

Алма голосно ковтнула слину й утупилася в свою тарілку. Джордж Гокс зробив те ж саме. Та Генрі, схоже, його не почув. Бували часи, коли Алма дякувала небесам за батькову щораз сильнішу глухоту. А той тим часом перекинувся на дворецького.

— Попереджаю, Бекере, — сказав Генрі, — якщо ти ще раз цього тижня змусиш мене їсти баранину, я когось пристрілю.

— Насправді він ні в кого не стріляє, — шепнула Алма містерові Пайку.

— Я так і зрозумів, — також пошепки відповів їй гість, — бо інакше я б уже був мертвий.

Решту часу Джордж, Алма й містер Пайк провели за приємною бесідою — спілкуючись здебільшого між собою — тоді як Генрі буркотів, кашляв і нарікав то на те, то на се, і навіть кілька разів задрімав, звісивши підборіддя на груди. Зрештою, йому вже виповнилося вісімдесят вісім.

Втім, на щастя, містера Пайка його поведінка анітрохи не бентежила, а Джордж Гокс уже до неї звик, тож Алма врешті-решт заспокоїлася.

— Не ображайтеся, будь ласка, на мого батька, — тихенько сказала вона містерові Пайку, коли Генрі вчергове задрімав. — Джордж уже добре знайомий з його дивацтвами, але тих, хто не знає нашого Генрі Віттекера, його вибрики можуть насторожити.

— Він наче ведмідь за столом, — відповів містер Пайк, і в його голосі прозвучало більше захоплення, ніж страху.

— О, так, — кивнула Алма. — Добре, що він, як усі справжні ведмеді, впадає в сплячку і дає нам трохи передихнути!

Її слова викликали усмішку навіть на обличчі Джорджа Гокса, однак Емброз далі міркував над чимось, розглядаючи сплячу постать Генрі.

— Мій тато теж був такий строгий, — сказав він. — Я завжди його боявся, коли він мовчав. Напевно, добре мати батька, який так вільно говорить і поводиться. Завжди знаєш, що про тебе думають.

— І не кажіть, — згодилася Алма.

— Містере Пайк, — сказав Джордж, змінюючи тему, — чи можу я поцікавитися, де ви тепер мешкаєте? Лист я надсилав на бостонську адресу, але щойно ви згадали, що ваша родина живе в Фремінґемі, то я вирішив перепитати.

— Наразі, сер, я не маю домівки, — відповів містер Пайк. — За тією адресою в Бостоні, про яку ви згадали, мешкає мій давній приятель Деніел Таппер, мій вірний друг ще з часів короткочасних студій у Гарварді. Його родина володіє невеликою друкарнею в Бостоні — далеко не такою славною, як ваша, але солідною й добре організованою. Вони переважно друкують памфлети, рекламні листівки й ще всяку всячину. Коли я покинув Гарвард, то кілька років працював у друкарні Тапперів складачем і побачив, що мені добре вдається. Там я й познайомився з мистецтвом літографії. Мені казали, що то важка справа, але я не мав із нею ніяких труднощів. Це майже те саме, що й малювання, тільки малюєш на камені — але що я вам пояснюю, ви ж обоє це знаєте! Вибачте! Я не звик розповідати про свою працю.

— А що привело вас до Мексики й Гватемали, містере Пайк? — м’яко поцікавився Джордж.

— Цим я знову ж таки завдячую своєму приятелеві Тапперу. Мене завжди цікавили орхідеї, і от одного разу Таппер вигадав план, за яким я мав на кілька років податися в тропіки й зробити з десяток ілюстрацій, а відтак ми б разом видали прекрасну книжку про тропічні орхідеї. Напевно, він думав, що після цього ми відразу розбагатіємо. Бачите, ми тоді були молоді, і він палко вірив у мене. Отож ми скинулися грішми — скільки хто мав — і Таппер посадив мене на корабель. Сказав, щоб я рушав і створив у світі гучну сенсацію. Але я, на жаль, не до того. Та йому взагалі не пощастило, бо — як я вже пояснював міс Віттекер — кілька років у джунглях розстягнулися у вісімнадцять. Ощадливість і впертість допомогли мені вижити там упродовж двох десятків років, і можу гордо сказати, що — коли не рахувати того першого капіталу — я жодного разу не позичив грошей ні в Таппера, ні в когось іншого. Та все ж, по-моєму, бідолашний Таппер думає, що повірив не в того, в кого треба. Коли я торік нарешті повернувся додому, він люб’язно дозволив скористатися їхнім родинним друкарським верстатом, щоб надрукувати кілька літографій з тих, що ви вже бачили, але в нього давно зникло бажання випустити в спілці зі мною книжку — і я його чудово розумію. Супроти його темпу я рухаюся надто повільно. Тепер він має власну сім’ю і не може марнувати часу на такі копійчані проекти. Та попри це, для мене Таппер — друг із великим серцем. Він дозволяє мені ночувати в нього на канапі, а я, відколи повернувся з Америки, знову допомагаю йому в друкарні.

— І які в вас тепер плани? — запитала Алма.

Містер Пайк здійняв руки вгору, неначе до неба:

— Я вже не пам’ятаю, коли востаннє складав якісь плани.

— Але чим би