Лі Бардуго - Шістка воронів

— Я знаю.

Повільно він відпустив Ніну. Вона відступила на крок.

— Що я побачу, увійшовши до Льодового Двору? — наполегливо запитала дівчина.

— Ти налякана.

— Так, — відгукнулася, зухвало задираючи підборіддя. Не було сенсу заперечувати.

— Ніно…

— Скажи мені. Я мушу знати. Каземати з тортурами? Розкладені на дахах вогнища?

— Вони не розкладають більше вогнищ у Дворі.

— Тоді що? Виймають тельбухи й четвертують? До справи беруться розстрільні бригади? З королівського палацу відкривається вид на шибениці?

— Мені вже досить твого осуду, Ніно. Це треба припинити.

— Його правда. Ти не можеш так продовжувати. — Джаспер стояв у снігу разом з іншими. Як довго вони були тут? Чи бачили вони, як Ніна накинулася на Матаяса?

— Не втручайся не у свою справу, — роздратовано перервала його дівчина.

— Якщо ви двоє продовжите битися, то вб’єте нас усіх, а на мене чекає ціла купа картярських ігор, які я ще маю програти.

— Ви мусите знайти спосіб помиритися, — запропонувала Інеж. — Хоча б на якийсь час.

— Це тебе не обходить, — прогарчав Матаяс.

Каз вийшов уперед. Вираз його обличчя попереджав про небезпеку.

— Це нас дуже стосується. І стеж за своїм тоном.

Матаяс звів руки.

— Ви всі ошукані нею. Так вона й робить. Змушує вас думати, що дружить із вами, а тоді…

Інеж склала руки на грудях.

— Що тоді?

— Облиш, Інеж.

— Ні, Ніно, — втрутився Матаяс. — Скажи їм. Якось ти казала, що ти мій друг. Пам’ятаєш? — Він повернувся до решти. — Ми подорожували разом три тижні. Я врятував їй життя. Ми обоє рятували одне одного. Коли ми дісталися до Еллінга, я міг щомиті здати її солдатам. Але не зробив цього. — Матаяс почав ходити туди-сюди, голос гучнішав, наче спогади керували його поведінкою. — Я позичив гроші. Замовив житло. Я готовий був зрадити все, у що вірив, заради її безпеки. Коли ми з нею опинилися в доках і намагалися зарезервувати собі рейс, там було керчинське торгове судно, готове підіймати вітрила. — Матаяс знову опинився там, у доках, поруч із Ніною, вона побачила це в його очах. — Запитайте, що вона зробила потім, ця почесна союзниця, ця дівчина, котра засуджує мене й таких, як я.

Ніхто не промовив ані слова, але всі дивилися й чекали.

— Скажи їм, Ніно, — наполягав хлопець. — Вони мають знати, як ти поводишся з друзями.

Ніна проковтнула клубок у горлі, потім змусила себе ззирнутися з ними.

— Я сказала керчинцям, що він работорговець і що він ув’язнив мене. Я віддалася на їхню милість і благала допомогти мені. У мене була печатка, яку я поцупила з корабля работорговців під час одного з набігів біля Мандрівного Острова. Я скористалася нею як доказом.

Вона не могла знести поглядів друзів. Каз, звичайно, знав. Вона мусила повідомити йому про свої провини й покаятися, коли благала про допомогу. Але Бреккер ніколи не розслідував цю справу, не допитувався чому, не засуджував її. З якогось боку розповісти Казові було навіть зручно. Хіба може тебе засуджувати хлопець, відомий світові як Нечисторукий.

Але зараз правда відкрилася кожному. У душі кожен у Керчі знав, що работорговці припливали й залишали керчинські порти, що більшість угод були насправді работоргівлею з іншою назвою. Але публічно це гнівно засуджували, і всіх работорговців мало бути покарано. Ніна точно знала, що станеться далі, коли затаврувала Матаяса цією провиною.

— Я не розумів, що відбувалося, — продовжував Матаяс. — Я не розмовляв керчинською, але Ніна точно знала її. Вони схопили мене й закували. Запхали мене на гауптвахту й тримали там у темряві кілька тижнів, поки ми перетинали море. Наступного разу я побачив світло, коли мене звели з трапа корабля в Кеттердамі.

— Я не мала вибору, — прошепотіла Ніна, сльози клубком застрягли їй у горлі. — Ти не знаєш…

— Просто скажи мені одну річ, — відповів він. У голосі чулася лють, але Ніна впізнала ще щось, щось, схоже на благання. — Якби ти могла повернутися назад. Якби ти могла скасувати те, що заподіяла мені. Що б ти обрала?

Ніна розвернулася до друзів обличчям. У неї були свої причини, але хіба це мало значення? І хто вони такі, щоб засуджувати її. Вона випросталася, задерла підборіддя. Ніна була членом Покидьків, служницею «Білої троянди» й час від часу безрозсудним дівчиськом, але перш за все вона була Гришею й солдатом.

— Ні, — сказала вона чітко, і голос відлунював від нескінченної криги. — Я зробила б усе це знову.

Несподіваний гуркіт здвигнув землю. Ніна ледь утрималася на ногах і побачила, як Каз напружено вхопився за свою палицю. Вони обмінялися здивованими поглядами.

— Тут, на далекій півночі, є розломи земної кори? — поцікавився Вілан.

Матаяс спохмурнів.

— Не те щоб я знав про це, але…

Густа маса землі вистрілила просто з-під Матаясових ніг, поваливши його на землю. Інша вивергнулася праворуч від Ніни, змусивши її захитатися. Усе довкола них — горбаті брили ґрунту й криги — вибухало, наче земля ожила. Суворий вітер шмагав людей по обличчях, раптово налетів і закрутився сніг.

— Що це, у біса, таке? — крикнув Джаспер.

— Щось, схоже на землетрус, — відгукнулася Інеж.

— Ні, — сказала Ніна, показуючи на чорну пляму, що, здавалося, пливла собі в небі, незважаючи на завивання вітру. — Нас атакують.

Серцетлумачниця скрутилася, спираючись на долоні й коліна, намагаючись знайти прихисток. Вона подумала, що, можливо, божеволіє. У повітрі щось було, у небі просто над нею зависло щось. За нею спостерігало щось летюче.

Верескуни Гриші можуть контролювати повітряні потоки. Вона навіть бачила, як вони граються, підкидаючи одне одного в повітря в Маленькому Палаці. Але рівень майстерності й могутності, потрібний для контрольованого польоту, неможливо було собі уявити — принаймні так було до сьогодні. Юрда парем. Вона не дуже вірила Казові. Мабуть, Ніна навіть підозрювала, що він нахабно бреше про те, що бачив, просто щоб залучити її до цієї роботи. Але якщо вона не забула про якусь свою травму голови, Казові слова були правдою.

Верескун повернувся в повітрі, перетворюючи шторм на шалену хитавицю летючих крижин, котрі впивалися дівчині в щоки. Вона майже не могла бачити. Ніна впала на спину, коли чергове місиво каміння й криги вистрілило в небо. Їх оточили, зіштовхнули одне до одного, наче худобу, перетворивши на єдину мішень.

— Мені потрібно відволікти їх! — прокричав крізь шторм Джаспер.

Дівчина почула стишений брязкіт.

— Лягай! — крикнув Вілан.

Ніна витяглася на снігу. Над головами пролунав гуркіт, і вибух освітив небо праворуч від Верескуна. Вітер довкола них стих, коли Гриша збився з курсу й зосередився на поверненні до нього.