Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

ніж у день Зелених Святок, рицар Генріх фон Швельборн не зволікав і вирушив назавтра після неділі Exaudi Domine, аби мати можливість подорожувати спокійно й без жодного ризику спізнитися. Langsam, aber sicher[21]. І дуже той підхід рицаря подобався його ескорту, який складали шістка кінних стрільців, що ними командував Гассо Планк, син пекаря з Колонії. Арбалетники й Планк були призвичаєні скоріше до таких пасованих панів, які лаялися, верещали, підганяли й наказували стрімголов чвалувати, а пізніше, якщо не добиралися вчасно, усю провину перекладали на бідних кнехтів і брехали при тому, що для рицаря негідно, тим паче для рицаря орденського.

Було тепло, хоча й хмарно. Час від часу мжичило, яри затягнуло імлою. Зелені, у буйній рослинності пагорби нагадували рицареві Генріху його рідну Тюрингію, матір і той факт, що вже з місяць у нього не було жінки. Арбалетники, що їхали позаду, оспало співали баладу Вальтера фон дер Фогельвейде. Гассо Планк дрімав у сідлі.

Wer guter Fraue Liebe hat

Der schӓmt sich aller Missetat…[22]

Подорож тягнулася спокійно, і хтозна, може, була б спокійною й до кінця, якби не те, що близько опівдня рицар Генріх помітив унизу від гостинця блискуче плесо озера. А оскільки назавтра була п’ятниця й годилося подбати заздалегідь про пісну страву, рицар наказав з’їхати до води й розглянутися, чи немає там якоїсь рибальської садиби.

Озеро було великим, був на ньому навіть острів. Назви озера не знав ніхто, але, напевно, звалося воно Святим. У цьому поганському краї — наче в насмішку — щодруге озеро звалося Святим.

Підкови захрупали на мушлях, що вкривали берег. Над озером висів туман, але все рівно було видно, що тут безлюдно, що нема ані сліду від човна, сітки чи живої душі. «Треба буде пошукати десь-інде, — подумав Генріх фон Швельборн. — А як ні, то що ж… З’їмо, що маємо в саквах, хай буде то й шинка, а в Мальборку висповідуємося, капелан задасть покуту — і по гріху».

Уже готувався дати наказ, коли в голові йому під шоломом щось зашуміло, а Гассо Планк крикнув налякано. Фон Швельборн глянув і зблід. Перехрестився.

Побачив він двох коней — одного білого й одного вороного. За мить же зі страхом помітив, що білий кінь має на опуклому лобі спірально завернутий ріг. Побачив також, що на вороному сидить дівчина із сірим волоссям, зачесаним так, аби закривати щоку. Здавалося, групове видіння не торкалося землі чи води, наче висячи над туманом, що затягнув озеро.

Вороний кінь заіржав.

— Уууупс… — цілком виразно сказала дівчина із сірим волоссям. — Ire lokke, ire tedd! Squaess’me.

— Свята Урсуло, патронко… — пробелькотів Гассо, блідий, наче смерть. Арбалетники завмерли з роззявленими ротами, перехрестилися.

Фон Швельборн також перехрестився, після чого тремтячою рукою витягнув меча з піхов, приторочених біля сідла.

— Heilige Maria, Mutter Gottes! — крикнув. — Steh mir bei!![23]

Рицар Генріх у той день не осоромив своїх войовничих предків, фон Швельборнів, зокрема й Дитриха фон Швельборна, який відважно бився під Дамієттою й один із небагатьох не втік, коли сарацини вичарували й випустили на хрестоносців чорного демона. Ударивши коня острогами й згадавши безстрашного предка, Генріх фон Швельборн понісся на примару в бризках води з-під копит.

— Орден і святий Георгій!

Білий єдиноріг став дибки по-справжньому геральдично, чорна кобила затанцювала, дівчина перелякалася — те було видно відразу. Генріх фон Швельборн нісся вперед. Хтозна, чим би воно все скінчилося, якби з озера не наповзла раптом імла, а образ дивної групи розбився, розпався, наче вдарений каменем вітраж. І все зникло. Усе. Єдиноріг, чорний кінь, дивна дівчина…

Жеребчик Генріха фон Швельборна з хлюпом в’їхав в озеро, зупинився, затряс головою, завищав, заскреготів зубами по вудилу.

Ледь опанувавши неспокій коня, Гассо Планк під’їхав до рицаря. Фон Швельборн дихав і сопів, мало не давлячись, а очі в нього були вибалушені, наче в пісної риби.

— Кісткою святої Урсули, святою Кордулою й усіма одинадцятьма тисячами кельнських дівиць-міщанок… — вичавив із себе Гассо Планк. — Що воно було, edler Herr Ritter? Чудо? Видіння?

— Teufelswerk! — простогнав фон Швельборн, тільки зараз страшенно бліднучи й стукаючи зубами. — Schwarze Magie! Zauberey! Проклята, поганська й чортяча справа…

— Краще їдьмо звідси, пане. Чим скоріше… До Пельпліна недалечко, аби нам тільки дістатися до місця, де церковні дзвони чути…

Під самим лісом, на пагорбі, рицар Генріх озирнувся востаннє. Вітер прогнав туман, у місцях, не прикритих стіною лісу, дзеркальна поверхня озера стала матовою, побігла нею мілка хвиля.

Над водою кружляв великий орел-рибалка.

— Безбожний, поганський край, — пробурмотів Генріх фон Швельборн. — Багато, багато праці, багато справ і дій чекає на нас, перш ніж Орден німецьких госпітальєрів прожене нарешті звідси диявола.

* * *

— Конику, — сказала Цірі з докором та іронією заразом. — Я б не хотіла бути настирливою, але трохи поспішаю до свого світу. Я потрібна моїм близьким, ти ж знаєш. А ми спершу опиняємося над якимсь озером і біля якогось смішного дивака в картатому вбранні, потім — біля купки якихось брудних і верескливих патланів із дубинами, і нарешті, — біля якогось вар’ята з чорним хрестом на плащі. Не ті часи, не ті місця! Я дуже тебе прошу, постарайся краще. Я дуже тебе прошу.

Іхуарраквакс заіржав, кивнув рогом і передав їй щось, якусь думку. Цірі не до кінця зрозуміла. Задумуватися часу вона не мала, бо всередині черепу знову виникло сліпуче сяйво, у вухах зашуміло, по потилиці пішли сироти.

І знову обійняло її чорне й непроглядне ніщо.

* * *

Німуе, радісно сміючись, потягнула чоловіка за руку, обоє вони збігли до озера, петляючи серед низеньких вільх і беріз, серед кореневищ і звалених стовбурів. Забігши на піщаний пляж, Німуе скинула сандалики, підняла трохи сукню, захлюпала босими ногами в прибережній воді. Чоловік також стягнув чоботи, але до води заходити не квапився. Зняв плащ і розклав його на піску.

Німуе підбігла, закинула йому руки за шию й здійнялася навшпиньки, але щоб її поцілувати, чоловікові все одно довелося сильно нахилитися. Німуе не просто так звалася Ліктиком, але зараз їй уже виповнилося вісімнадцять років і була вона адепткою магічних мистецтв, тому привілей так її називати мали зараз лише найближчі приятелі. І деякі чоловіки.

Чоловік, не відриваючи губ від уст Німуе, застромив долоню в її декольте.

Потім усе пішло швидко. Обоє вони опинилися на розстеленому на піску плащі, сукню Німуе підкотила вище талії, стегна її міцно обійняли чоловіка, а долоні вп’ялися в його спину. Коли він її