Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

компаніях, поза очі не надто схвально, в очі – значно прихильніше. Письменницьке середовище, зрештою, ніколи не вирізнялось особливою ґречністю, що тут говорити.

Узимку 2000-го відбувся другий з’їзд АУП, під час якого Пако склав повноваження президента цієї структури. Вікіпедія свідчить про це так: «З’їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарату й професійних менеджерів». Додати щось у цьому випадку складно – для мене особисто весь офісний апарат асоціації обмежувався помешканням Пако, а організаційна криза видавалася чимось на зразок корпоративної етики. Пако, за великим рахунком, тут ні до чого: мабуть, найменше чого потребують письменники в цій країні – то це письменницьких організацій. Хто б їх не очолював.

Сам Пако, пригадую, не надто переймався всіма цими перипетіями. Пам’ятаю, щойно після з’їзду, у березні, ми вітали у Франківську Юрка Андруховича з сорокаріччям. Було гучне строкате товариство, якоїсь миті за столом поруч із Пако присіли двоє представників місцевої влади в ділових костюмах. Пакові вони здалися солідними й підозрілими. Можливо, через костюми. Він сприйняв їх за якихось місцевих кримінальних авторитетів. Спробував увійти в довіру. Почав розповідати про себе. «Тема моєї творчості, – сказав, – секс. Пишу я здебільшого про секс. Себто сексу в моїх творах багато». Представники місцевої влади напружено слухали й мовчки кивали, не наважуючись перебити.

2000-го ж року Юрко отримав «державну посаду». Став членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Справа саме йшла до масових виступів проти Кучми, тож співпраця з подібною державною структурою сприймалася по-різному. Мистецькі середовища загалом люблять вираховувати серед ближніх своїх ступінь колабораціонізму. Підозрюю, Юркові теж доводилося багато чути з цього приводу. Сам він всіляко намагався дистанціюватися від «коридорів влади», хоч і змушений був так чи інакше дотримуватися певних правил гри. Розповів якось, що, коли їх представляли Кучмі, він, Пако, сказав йому щось на зразок: «Пане президенте, я вам довіряю». Ще в нього з’явився службовий автомобіль із водієм. Ми з цим водієм якось швидко знайшли спільну мову – той мав за плечима буремні кримінально-бізнесові 90-ті й охоче переповідав якісь дивовижні історії становлення в країні дикого капіталізму. Юрка він, слід зазначити, поважав. Зрештою, як і наступний його водій. Можу припустити, що поважати Юрка було нескладно, якщо ти його, звісно, добре знав.

Ага, ще про Кучму. Пам’ятаю, якогось теплого львівського вечора ми вибрідали кудись, чи то від «Дзиги» до «Ляльки», чи то навпаки, Пако брів попереду, тягнучи за собою валізу на колесах, що застрягала цими самими своїми колесами в ламаній бруківці середмістя. Ми з Міськом ішли за ним, був це якийсь пізній етап водіння кози, Пако вже був у гарному стані й гуморі, тож Місько час від часу набирав його зі свого телефону, але щойно Пако знаходив у кишені піджака мобільник, тут-таки обривав дзвінок. Юрко злився й нервував, не розуміючи, хто йому так наполегливо дзвонить о такій пізній порі. Ми поважно переконували, що дзвонить, очевидно, хтось від президента, інакше як можна турбувати людину серед ночі. Пако не те, щоби повірив, але насторожився й далі нервово хапався за слухавку. У якийсь момент не витримав і, натиснувши зелену кнопку, послав віртуального гаранта куди подалі. Усе-таки молодість – річ жорстока, думаю я тепер.

Він притягував до себе саме своїм поєднанням дорослого жорсткого життєвого досвіду з відвертою безпосередністю. У письменниках узагалі мало безпосередності, Пако в цьому плані був зовсім нетиповим «представником красного письменства». Він із серйозністю й фаховістю міг говорити як про тактику ведення партизанської війни де-небудь у Нікарагуа, так і про вартість послуг нікарагуанських проституток. Якось у нього все це виходило без цинізму та підлості. Легко купувався на лестощі й моментально впадав у щиру, хоч зазвичай і нетривалу лють. Одного разу, знову ж таки у Львові, десь неподалік тодішньої репетиційної бази «Півнів», ми надибали якийсь бар. Пако попросив кельнерку прибрати голосну музику, яка лунала. Попросив знайти якесь порядне радіо, скажімо, «Альтернативу». На що кельнерка холодно відповіла: «Ужасное радио», викликавши в Юрка приступ національного спротиву та обурення. Приступ цей так нічим і не завершився, навіть дописом у книгу скарг та пропозицій, що теж, як на мене, доволі показово.

Десь від початку двохтисячних Юрко все частіше друкувався в Харкові, то й спілкувалися ми з ним частіше. Він навіть знайшов у Харкові могилу свого діда. Ну, тут справа знову ж таки не лише в Пако – я помітив, що більшість українських письменників, приїжджаючи до Харкова, знаходять тут родичів. Земля така, можна сказати. Але так чи інакше, він справді приїздив сюди часто й охоче, тим більше – його тут завжди чекала купа друзів та знайомих.

Узимку 2004 нас із ним запросили на якесь дійство організації «Пора», яку ми так чи інакше підтримували на першому, дореволюційному етапі їхньої діяльності. Закінчилося це все якимось печальним розумінням того, що всіх нас, включно із хлопцями, яких не запросили, використовують як масовку, і що всі ці помаранчеві міністри, які тут переможно тусують, не мають нічого спільного ні з Че на Юрковій футболці, ні з тим, що ми в принципі підтримували й за що виступали. Ну, але таке.

2005–2006 ми особливо багато виступали разом, оскільки й друкувалися в одному видавництві. Та й виступати з ним було цікаво та приємно. Пако завжди мав цілий набір тостів, промов та історій, якими щедро розсипався в компаніях та перед аудиторією. Виступав він теж цікаво. Видно було, що йому це подобається, що він доволі ревниво й уважно слідкує за реакцією публіки, що помічає кожну гостру репліку і так само (якщо не більше) – кожен захоплений погляд. Він любив грати на публіку. Проте робив це знову ж таки настільки безпосередньо, що це зовсім не викликало відрази, скоріше розуміння – якщо людині це так важливо, краще їй підіграти.

Одного разу, під час презентації своїх «Хуліганів», він читав особливо пронизливий епізод, у якому його головний герой, хлопчик із колонії, співає пісню про Україну. Якось того разу все йшло добре, усе було так як треба, і всі це розуміли – і публіка, і сам Пако. Тож читав натхненно й піднесено, а якоїсь миті, у найбільш гострий момент, не втримався й пустив сльозу. І публіка сиділа зворушена й теж шморгала носами. І Пако це дуже чітко відчув. Тому наступного разу, під час наступної презентації, почав читати той самий уривок. Проте цього разу зорі були менш прихильними, атмосфера менш сприятливою, а публіка менш чутливою,