Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

ці слова, він почав цілувати мене у шию, пестячи своїми мозолястими від автомата руками.

– Дякую тобі, – сказав він поміж поцілунками. Я поглянула йому в очі – у них було частково здивування, частково любов, а ще трохи – життєлюбства. Це вже ліпше, ніж та порожнеча, що була досі. Такого Смерть уже не посміє забрати.

– Не дякуй, – відповіла я. – Роби свою справу і повертайся з весною…

І він повертався. Іще того самого вечора Іван потрапив в облаву. Вирвався, відстрілявся. Бився і біг із силою вовка, що захищає своє лігвище, відводить ворогів подалі від нього. Москалі тільки руками розвели, коли темна нічка окутала мого чоловіка, а сніг закурив надійно усі сліди.

Розділ 60

Марія

Роки йшли далі… Настав 1949-й. Повстанські сотні розділилися на дрібні боївки, щоби ефективніше боротися з окупантами. Тепер вели переважно агітаційну роботу, щоб не дати людям заснути, щоб інформація про повстанський опір вийшла у світ і криком крикнула, що Україна ще не вмерла! Ми ішли на цей страшний ризик без тіні сумніву, страху чи жалю. Добре знали, що побудована на крові радянська влада рано чи пізно похитнеться. Отоді і згадають люди про УПА, про нашу роботу, мету, навіть, якщо потрібно, про нашу героїчну смерть. Ми всі усвідомили, що ті жертви не будуть даремними, і тільки посміхалися, коли радянська влада у черговий раз оголошувала амністію.

До повстанського руху влилося чимало переселенців з Холмщини, Лемківщини, Надсяння, що були вирвані із рідної землі та розкидані по нашому краї. Також важливою складовою опору стали вчителі. Наших, городоцьких, я знала усіх добре: Осип Кутний, Іван Сапеляк, Осип Микитюк, Антін Плешкевич, Михайло і Микола Шкільники, Григорій Греділь та Ольга Фединська.[16] У НКВС довідалися, що у підпіллі однією з найважливіших ланок по організації роботи і передачі інформації є політреферент. Навіть псевдо у них було – Мак. Тільки вони, скільки б не рискали та не рили носом землю, ніяк не могли вирахувати того Мака. Вони й подумати не могли, що це вчитель математики і директор нашої 3-ї школи Іван Сапеляк. Він же: спокійний, інтелігентний, украй розумний і до безконечності відважний, робив свою справу просто у більшовиків під носом. Час від часу, чемно вітаючись зі всіма, Мак сідав на фіру поруч із їздовим, що возив молоко, і їхав у Речичани, де знаходилася одна з боївок УПА. Чимало учнів, вихованців того чоловіка, також перебували у підпіллі.

Тим часом сутички з чекістами не вгавали…

Був лютий місяць лютої зими. Хтось кілька днів тому здав криївку, що була недалеко від нашої хати. Приїхали чекісти, але трьох упівців їм взяти не вдалося: Володимир Табака, Антін Цап та Іван Ветошко підірвали себе гранатою. Це стало сигналом для наших, що поміж нами є зрадник, а може, й не один…

Наближався березень. Іван воює вже майже десять років. За цей час звиклася з думкою, що Доля того разу нам подарує, що більше його Смерть не забере і нам вдасться розірвати це коло.

Івасик сидів коло мене – виріс мовчазним, задумливим. В очах його була батькова іскра. Він також уже був в опорі, не раз виконував важливі завдання. Зараз він сидів розглядаючи невеликий прапорець – кавалок жовто-синього полотна із вишитим написом «Воля України або Смерть».

– Табличку множення вивчив? – спитала я його так, аби щось запитати.

– Угу, – відповів і далі повернувся у свою задуму.

У мене із самого ранку сьогодні був гарний настрій. Була надворі і почула вже весну. Так, лютий іще лютував снігом, льодом, морозами, але у повітрі я вже відчула той запах. День став більший, ніби він враз перетворився із тісної землянки на нову, чисто вибілену хату. У небі з’явилися пташки, весна мала ось-ось прийти…

Отож, я була вся у тих думках, передчуваючи весну, як раптом почула гуркіт вантажівки. Навіть не однієї – двох, ні – трьох! Першою була думка послати Івасика, аби подивився, але враз передумала, скинула одним рухом фартух і вибігла на поріг. Вантажівки їхали нашою вулицею на швидкості і враз спинилися недалеко нашого двору. Із кузовів та кабін почали вискакувати бійці, враз кинулися городами, аби взяти в кільце наше обійстя. Сумніву не було – НКВС. Я глипнула у бік городів – звідти також бігли, тож кільце звужувалося. З вулиці ішов якийсь чоловік у цивільному, його вели двоє у формі. Зрадник. Чортів юда зараз приведе чекістів просто до нашої хати. «Невже це кінець?» – якось байдуже про себе подумала я і кинула погляд на сина…

Краєм ока я встигла зауважити якусь постать, що ховалася за загатою. Іван! Він приклав автоматний приклад до плеча, прицілився і дав коротку чергу. Це було як грім серед ясного неба для чекістів: зрадник, а з ним ще двоє бійців упали прошиті кулями, решта дружно попадали у сніг, почали відгризатися, не в змозі збагнути, хто стріляв. Сліпими кулями вони кинули по людських вікнах, однак стрілець уже біг городами у протилежному напрямку.

Він навмисне прийшов, аби відтягнути їх на себе, даючи нам дорогоцінні хвилини…

Іван засів за сусідською стодолою і знову кинув кулями у ворогів. Ті, ховаючись за дерева й хату, також почали стріляти. Іван перестрибнув паркан і попрямував городами далі.

– Матінко Божа! – Я тут же пригнулася і кинулася назад до хати. Чогось і не сумнівалася – вирветься, як і багато разів досі. Скільки ж то вже обшуків та облав ми пережили – і нічого!

Івасик сидів просто на підлозі, поруч нього валялося розбите скло – сліпа куля енкавеесівця влетіла у шибку.

– Чого сидиш – знаєш, що робити!

Івасик тут же зірвався і поповз у сіни, аби вигулькнути надвір і сховатися у стайні: тамтешня схованка нас іще ніколи не підводила. Я нашвидкуруч почала все оглядати, аби в руки катам не потрапило чогось важливого. Знайшла листівки, писані від руки, і тут же кинула їх у вогонь грубки. Іванко виставив голову із сіней.

– Мамо, ходіть.

Раптом тенькнуло скло, і друга куля влетіла, лунко застрягши у печі.

– Іди, кажу тобі, мені тут іще треба листівки попалити.

– Я поможу, – і мій малий поліз із сіней назад до хати.

– Не смій! Слухай мій наказ – марш до стайні! Чекай мене там і навіть носа не показуй, бо біда нам усім буде!

Іванко стримався на півдорозі, поглянув на мене. Раптом зрозумів усе:

– Ви не прийдете. Вони вас заберуть…

– Що вони мені зроблять?