Джоан Харріс - Шоколад

майже без вікон, де лише зрідка траплялися натягнуті між балконами мотузки, на яких сохла білизна, та з якого-небудь карнизу звисали зелені гірлянди в’юнків.

Я застала їх удвох у крамниці. Між ними на прилавку глечик із шоколадом. Очі в Жозефіни заплакані, але вона має майже щасливий вигляд – одразу помітно, що скинула тягар з душі. Ру регоче над її дотепними зауваженнями. Він так рідко сміється, що зараз його сміх незвично ріже слух, наче вигадлива екзотична мелодія. Але ж вона чудова, зауважила я, раптом відчувши щось дуже схоже на заздрість.

Пізніше, коли Жозефіна вирушила за покупками, я запитала в Ру про його розмову з нею. Про Жозефіну він висловлюється дуже обережно, але очі його при цьому сяють, начебто в них ховається посмішка. А Муската, як з’ясувалося, він підозрював і без її зізнання.

– Вона молодець, що пішла від цього недолюдка, – сердито сказав Ру. – Те, що він вчинив… – Він раптом збентежився, став без причини крутити, совати чашку по прилавку. – Така людина не заслуговує на дружину, – нарешті пробурмотів він.

– Що ти збираєшся робити? – запитала я.

– А що тут поробиш? – прозаїчно сказав Ру, стенаючи плечима. – Мускат буде все заперечувати. Поліції на це наплювати. Та я б і не хотів втручання поліції, – зізнався він. Мабуть, деякі факти його біографії краще не ворушити.

Як би там не було, Жозефіна з того часу перестала цуратися Ру, приносить йому шоколад і печиво, коли він робить перерву в роботі, і я часто чую, як вони сміються. На її обличчі більше не з’являється переляканий неуважний вираз, вона стала ретельніше стежити за своєю зовнішністю, а сьогодні вранці навіть оголосила, що має намір забрати з кав’ярні свої речі.

– Давай я піду з тобою, – запропонувала я.

Жозефіна мотнула головою.

– Сама впораюся, – вигляд у неї щасливий, вона в захваті від власного рішення. – До того ж, якщо я не подивлюся в обличчя Полю… – Вона замовкла й зніяковіло опустила очі. – Просто я подумала, що потрібно сходити, от і все. – На її червоному обличчі непохитність. – У мене там книжки, одяг… Я хочу забрати їх, поки Поль усе не викинув.

Я кивнула.

– Коли підеш?

– У неділю, – не вагаючись, відповіла вона. – Він буде в церкві. Якщо пощастить, взагалі з ним не зустрінуся. Я ж ненадовго. Туди й назад.

Я пильно подивилася на неї.

– Ти певна, що тобі не потрібні супровідники?

Жозефіна хитнула головою:

– Певна.

Зухвалий вираз її обличчя викликав у мене посмішку, але я зрозуміла, що вона мала на увазі. Кав’ярня – його територія, їхня територія, де кожний куточок, кожна річ зберігають невитравний відбиток їхнього спільного життя. Мені там не місце.

– Нічого зі мною не трапиться, – посміхнулася вона. – Я знаю, як з ним поводитися, Віано. Раніше ж виходило.

– Сподіваюся, до цього не дійде.

– Не дійде. – Вона раптом взяла мене за руку, начебто заспокоюючи мої страхи. – Обіцяю.

33

23 березня. Вербна неділя

Дзвін глухо розбивається об побілені стіни житлових будинків і крамниць. Резонують навіть кругляки бруківки, гудуть монотонно під підошвами моїх черевиків. Нарсіс приніс rameаux – схрещені гілочки, які я роздам парафіянам наприкінці богослужіння. Вони їх будуть зберігати весь Страсний тиждень – хто на грудях, хто на коминкових поличках, хто біля ліжка. Тобі, père, я теж принесу гілочку. І свічку запалю біля твого ліжка. Не бачу причин позбавляти тебе свята. Медсестри й доглядальниці дивляться на мене з погано прихованою іронією. Тільки страх і повага до моєї сутани втримують їх від неприхованого зубоскальства. Їхні нарум’янені лялькові обличчя ледь не лускають від зачаєного сміху, їхні дівочі голоси раз у раз злітають у коридорі, але через далекість і лікарняну акустику я ледве розбираю слова: «Думає, він його чує… о так… думає, він опам’ятається… ні, насправді?… ну й ну!.. розмовляє з ним… я якось чула… молився… хи-хи-хи!» Їхній писклявий сміх скаче по плитах, немов розсипані намистинки.

Зрозуміло, мені в обличчя вони сміятися не наважаться. На них білосніжні халати, волосся прибране під накрохмалені шапочки, очі опущені. Звертаються до мене з вимуштруваною шанобливістю – oui, mon père; non, mon père, – а в душі потішаються. Мої парафіяни такі ж лицеміри – кидають на мене зухвалі погляди під час богослужіння, а після з непристойною поквапливістю крокують до шоколадні. Але сьогодні вони дисципліновані, як ніколи. Вітають мене шанобливо, майже зі страхом. Нарсіс вибачається за те, що його rameaux – не справжня верба, а скручені й сплетені під вербу гілочки ялівця.

– Це рослина не нашої смуги, père, – пояснює він хрипким голосом. – Вона в нас погано приживається. Не витримує морозів.

Я по-батьківськи плескаю його по плечу.

– Не тривожся, mon fils. – Заблукані вівці вертаються до лона церкви, і тому я сьогодні милостивий, добросердий і поблажливий. – Не хвилюйся.

Кароліна Клермон – вона в рукавичках – стиснула мою долоню у своїх руках.

– Чудова проповідь, – захоплюється вона. – Чудова.

Жорж підтакує дружині. Люк, похмурий і замкнений, стоїть поруч із матір’ю. За ним – подружжя Дру із сином. Той у своїй матросці правдивий янгол – сором’язливий, скромний. Серед парафіян, котрі залишають церкву, я чомусь не бачу Муската, але, гадаю, він десь у юрбі.

Кароліна Клермон обдарувала мене лукавою посмішкою.

– Усе йде так, як ми й задумали, – із задоволенням доповідає вона. – Ми зібрали більше ста підписів проти цього…

– Свята шоколаду, – перебиваю я її тихим незадоволеним голосом. Тут занадто багатолюдно, щоб обговорювати настільки тонкі питання. Вона не зрозуміла натяку.

– Ну звичайно! – збуджено вигукує вона. – Ми поширили двісті листівок. Зібрали підписи в половини населення Ланскне. Обійшли всі будинки… – Вона затнулася й, бажаючи бути принциповою, виправилася: – Ну, майже всі, – і, посміхнувшись, додала: – За деяким очевидним винятком.

– Ясно, – крижаним тоном відповідаю я. – Давайте все-таки обговоримо це якось іншим разом.

Нарешті вона помітила моє невдоволення. Почервоніла.

– Зрозуміло, père.

Вона, безумовно, має рацію. Їхня агітація принесла свої плоди. Останні кілька днів покупці в шоколадні – рідкість. Зрештою, у такому маленькому містечку, як Ланскне, несхвалення міської ради, так само як і мовчазне осудження церкви, – далеко не дрібниці. Купувати, розкошувати, об’їдатися під пильним оком осудливих авторитетів… Потрібно мати набагато більше мужності, мати могутніший бунтарський дух, щоб відкрито кинути виклик суспільству. Роше переоцінила нашу громаду. Зрештою, скільки вона тут живе? Заблукана вівця завжди повертається до череди, père. Підкорюючись інстинкту. Вона в їхньому житті – хвилинна розвага, не більше. У остаточному підсумку вони незмінно вертаються до звичного існування.