Ден Браун - Джерело

Касіта — не так «будиночок», як повноцінний особняк — слугувала приватною резиденцією спадкоємця іспанського престолу з середини XVIII століття. У такому місці можна було спокійно займатися своїми молодими справами до того, як узятися за серйозне керування країною. Вальдеспіно запевнив Хуліана, що в приватній резиденції цієї ночі буде значно безпечніше, ніж у палаці.

«Тільки от я не повезу Хуліана до резиденції», — розумів єпископ, поглядаючи на принца, який задумливо дивився у вікно.

Вальдеспіно гадав, чи справді принц такий наївний, як здається, чи ж, подібно до батька, Хуліан навчився показувати світу лише ту частину себе, яку бажає показувати.

Розділ 54

Наручники на зап’ястях Ґарси були на дуже короткому ланцюгу — аж занадто.

«Та вони серйозно налаштовані», — подумав він, усе ще не розуміючи, що сталося з його власними гвардійцями.

— Що, в біса, тут відбувається?! — знову питав у них Ґарса, коли його вивели з собору на нічну площу.

Відповіді не було.

Поки його конвоювали через площу до палацу, Ґарса помітив телекамери й протестувальників перед головною брамою.

— Хоча б на чорний хід проведіть, — звернувся він до головного конвоїра. — Не робіть із цього виставу!

Але солдати не звернули уваги на його прохання й повели Ґарсу через головний двір. За кілька секунд із-за огорожі почувся крик, і начальника Гвардії засліпили прожектори. Внутрішньо шаленіючи від люті, Ґарса все ж тримав спокійний вираз обличчя і з гордо піднятою головою простував повз галасливих репортерів і операторів.

Какофонія голосів накинулася на Ґарсу із запитаннями.

— За що вас арештували?

— Що ви зробили, командоре?

— Чи ви причетні до вбивства Едмонда Кірша?

Ґарса не сумнівався, що агенти проведуть його повз юрбу, не озираючись, але ні: агенти різко спинилися, тримаючи його просто перед камерами. З боку палацу до них швидко йшла знайома фігура в брючному костюмі.

Моніка Мартін.

Ґарса не сумнівався, що вона буде вражена, побачивши, в якому він становищі.

Однак, підійшовши, Мартін подивилася на Ґарсу не здивовано, а зневажливо. Гвардійці силоміць розвернули командора обличчям до репортерів.

Моніка Мартін підняла руку, закликавши натовп до тиші, й дістала з кишені папірець. Поправивши товсті окуляри, вона прочитала заяву в телекамери.

— Королівський палац, — оголосила вона, — бере під варту командора Дієго Ґарсу за причетність до вбивства Едмонда Кірша, а також за спробу перекласти провину на єпископа Вальдеспіно.

Не встиг Ґарса навіть повністю усвідомити це безглузде обвинувачення, як конвоїри вже стали штовхати його в бік палацу. Ідучи геть, він іще чув слова Моніки Мартін:

— Щодо нашої майбутньої королеви Амбри Відаль, — продовжувала вона, — і американського професора Роберта Ленґдона у мене для вас, на жаль, дуже тривожні новини.

——

У підземеллі керівник електронної безпеки Суреш Бхалла стояв перед телевізором і дивився трансляцію імпровізованої прес-конференції Моніки Мартін.

«Щось її це зовсім не радує…»

Лише за п’ять хвилин до того Мартін отримала особистий телефонний дзвінок і з кимось тихо перемовлялася. Через хвилину вона вийшла зі свого кабінету й мала такий ошелешений вигляд, у якому Суреш іще ніколи її не бачив. Нічого не пояснюючи, Мартін побігла зі своїми записами на площу і звернулася до журналістів.

Чи правдиві ці заяви, чи ні, але зрозуміло було одне: той, хто нашепотів їй це, поставив Роберта Ленґдона в дуже небезпечне становище.

«Хто сказав це Моніці?» — дивувався Суреш.

Поки він намагався зрозуміти дивну поведінку PR-координаторки, комп’ютер бринькнув: надійшло повідомлення. Суреш підійшов і подивився на екран. І хто ж йому написав?

monte@iglesia.org

«Той самий інформатор!» — подумав Суреш.

Той самий, який усю ніч надсилав повідомлення на ConspiracyNet. А тепер чомусь пише йому особисто.

Суреш сів і обережно відкрив мейл.

Там було написано:

я хакерським шляхом отримав доступ до sms Вальдеспіно.

він має небезпечні секрети.

палацу потрібно отримати доступ до його повідомлень.

негайно.

Стривожений Суреш перечитав повідомлення. Стер.

І на довгу хвилину занурився в роздуми.

Тоді прийняв рішення, швидко створив ключ-карту до королівських апартаментів і тихо пішов нагору, ніким не помічений.

Розділ 55

Дедалі сильніше поспішаючи, Ленґдон дивився на колекцію книжок на стелажах у коридорі Едмонда.

«Поезія… ну має ж десь тут бути поезія!»

Несподіване прибуття агентів Гвардії до Барселони запустило небезпечний лічильник, але професор був певен: часу вистачить. Урешті-решт, щойно вони з Амброю знайдуть улюблений рядок Едмонда, їм будуть потрібні лічені секунди на те, щоб відкрити презентацію Едмонда світові. «Як бажав Едмонд».

Ленґдон поглянув на Амбру по другий бік коридору: вона прочісувала лівий стелаж, а він — правий.

— Нічого там не видно?

Амбра похитала головою.

— Поки що тільки наука і філософія. Немає поезії. Немає Ніцше.

— Шукай ще, — сказав Ленґдон.

Сам він тим часом проглядав полицю з грубими історичними томами:

ПРИВІЛЕЇ, ПЕРЕСЛІДУВАННЯ І ПРОРОЦТВА: КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ІСПАНІЇ

МЕЧЕМ І ХРЕСТОМ: ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ

Назви нагадали йому похмуру історію, яку багато років тому розповів Едмонд. Тоді Ленґдон дивувався, що Едмонд, як на американського атеїста, аж надто захоплений Іспанією і католицизмом.

— Моя мати була чистокровною іспанкою, — сухо відказав Едмонд. — І сповненою почуття провини католичкою.

І Едмонд розповів трагічну історію свого дитинства й своєї матері, а Ленґдон тільки слухав і дивувався. Мати Едмонда Палома Кальво була дочкою простих робітників із Кадіса. У дев’ятнадцять років вона закохалася в Майкла Кірша, університетського викладача з Чикаго, який перебував у творчій відпустці в Іспанії, і завагітніла. Знаючи, як у суворому католицькому середовищі ставляться до незаміжніх матерів, Палома не бачила іншого вибору, крім як прийняти вимушену пропозицію чоловіка одружитися й переїхати до Чикаго. Невдовзі після народження їхнього сина Едмонда чоловіка Паломи на смерть збила машина, коли той повертався з роботи на велосипеді.

«Castigo divino»[66], — сказав про це її батько.

Батьки не дозволили Паломі повернутися до них у Кадіс із ганьбою. Натомість вони застерегли Палому, що її скрутне становище — це ознака Божого гніву, того, що Царство Небесне для неї зачинене доти, доки вона тілом і душею не присвятить себе Христу на решту життя.

Народивши, Палома працювала покоївкою в мотелі й намагалася якомога краще дбати про сина. Ночами в тісній квартирці вона читала Святе Письмо й молилася про пробачення, але злидні тільки посилювались, а разом з ними й переконаність, що Богові недостатньо її каяття.

Зламана страхом і ганьбою, Палома через п’ять років такого життя відчула, що найбільшим діянням материнської любові до сина буде подарувати йому нове життя, в якому не буде ні Божої