Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

У мене дні минають у звичному руслі: працюю допізна, залагоджую справи. Нещодавно їздила до Варшави, аби ознайомитись з новою рецептурою. Бракує закупників, веду перемовини з новими постачальниками. Мрію реалізувати новий проект, який, сподіваюсь, невдовзі втілиться у життя. Ти знаєш, доню, шляхетних чоловіків не бракує у цьому житті, треба просто знайти їх у потрібний момент. Так сталося зі мною, ти знаєш – у розпал конкурентної боротьби він подав мені руку помочі. Боргувати це доволі принизливо, особливо, коли борг складає 40 тисяч долярів… але твердо вірю, що зможу виправдати сподівання шановного інвестора, він має добре серце і вірить у мою фортуну. Дуже скучила за тобою, Стефо. Чекаю на твій приїзд.

Твоя мати».

Стефанія любила писати й отримувати листи від рідних та приятельок, любила розгадувати наперед, про що у них йдеться, торкатись поверхні аркушів та роздивлятись почерки, перечитувати зміст написаного. А ще – вдихати аромат паперу, що пахне чимсь таким млосно-солодким, як у дитинстві… Вона приїде, звісно, що приїде! І навіть не відкладатиме на пізніше. Стефанія вирішила не відписувати, а зробити матері приємну несподіванку.

І вже подумки вона летіла у «маленький Париж», де був її дім. У місто-лицар, з яким пов’язані найтепліші спогади дитинства: батько, матір, брат, затишні вулички, запах шоколаду. Батьки були чудовою парою: той щасливий випадок, коли обоє діставали насолоду від товариства один одного та поводились зразково не тільки на людях. Мати гармонійно поєднувала хатнє господарство і викладання в інституті для дівчат. Батько викладав у гімназії і багато писав. Маленькою вона любила зазирати в його кабінет і дивитись, як він натхненно працює за стосами товстезних книг, як м’яко всміхається у вуса, коли вона підкрадалась до нього, щоб підгледіти якусь надзвичайно важливу таємницю, котра, як їй тоді здавалось, написана у тих книжках. Сила-силенна історій, які батько любив розповідати Стефанії про плинність часу та миттєвості природи, допомагала їй краще збагнути світ довкола. Спогади про тата берегла в душі як отриману в спадок сокровенну коштовність… Можливо, якби не вітчим, який анітрохи не був подібний до її любого татка, вона б залишилась у Львові. Після переїзду за кордон мати висилала їй щомісяця кошти на студіювання наук та провадження богемного життя.

У потягу дівчина думала про те, що може змінити людину найдужче – навчання, середовище, почуття? Чим вона могла би поступитись заради любові, а що – віддати нізащо б не змогла?

Вона пригадує, як надихалась ідеями пані Мілени в «Союзі українок». Ця жінка, що вправно кермувала авто та носила штани, всупереч суворій галицькій моралі, викликала у неї щире захоплення. У просторих читальнях Стефанія слухала вірші Лятуринської та Мосендза. Саме тут вона замовляла собі перші сукні, оздоблені вишивкою. Недільними вечорами вони з матір’ю, вмостившись у фотелі біля прикамінного екрана, гортали сторінки «Нової хати».[88]

Так, післявоєнний Львів, незважаючи на полонізацію, умів жити насиченим українським і, водночас, європейським життям. Одне слово – П’ємонт! Півсерця назавжди зостануться на тих затишних, вимощених австрійською бруківкою вуличках, де вона зростала і жила…

Стефанія вирішила не замовляти улюблений кінний екіпаж, а прогулятися містом. Валізи з собою не брала, бо частину гардеробу залишала у львівському помешканні, весь її вантаж становили невеличкий ридикюль, парасоля й пакунок із гостинцями. Торкаючись підборами бруківки, Стефанія відчула, як насправді скучила за Львовом. Весняне місто, напарфумоване цвітінням дерев, приберегло для неї чимало таємниць та несподіванок. Справжнім сюрпризом стала афіша про гастролі улюбленого театру «Березіль». Цей театр її вабив не лише сміливим на експерименти режисерським поглядом Леся Курбаса, а й талановитим акторським колективом. А ще у ньому грав Олекса, до якого колись давно вона мала таємну симпатію. Після постановки «Гайдамаків» вони познайомились і навіть якийсь час листувались. Скільки часу минуло відтоді, а здається – ніби вчора. А тепер «Березіль» гостює у Львові з п’єсою Миколи Куліша «Мина Мазайло».

Львів із часу її останнього перебування змінився: вулички старого міста, по яких вона обожнювала блукати, стали охайнішими, перехожі – усміхненими. На площі Ринок відреставрували ратушу, побільшало кам’яних левів, нових будівель, магазинів одягу та тканин. У місті прокладали нові маршрути електричного трамвая. Стефанію зачаровувало, що у деяких з них, що їздили від вокзалу, у салоні розміщували поштові скриньки. Тож у центрі міста в трамваї можна було кинути листа, а коли транспорт під’їздив до вокзалу, поштова служба виймала листи й відправляла за призначенням. Та були й усталені для Львова речі, як кнайпа «Атляс», що притягувала різні верстви населення: артистів, літераторів, військових, професорів. У майстернях, кав’ярнях та двориках вирувало життя і зароджувались ідеї.

Стефанія відчувала енергетику Львова, його серцебиття. Вона легко минала гнучкі вулиці, старовинні кам’яниці, уявляючи їхніх господарів. Під стіною Бернардинського муру міські робітниці енергійно прополювали барвисту клумбу квіткового годинника. З прочиненого вікна на розі вулиць Валової та Галицької з грамофона долинала давня мелодія. У «Центральці», що розташувалась на перетині площ Галицької та Бернардинської, творчі люди за філіжанкою кави жваво обговорювали події мистецького життя. Це місто вона любила, як близьку людину, котру люблять не за якусь окрему рису чи заслугу, а цілісно, сприймаючи його таким, яким воно є – з усією романтикою, елегійністю, категоричністю та мінливістю. Останнє стосувалось міської погоди, яка, в одну мить, могла потішити сонечком, спантеличити вітрюганом та шквальною зливою.

Любила дощ – не батярську мжичку, а справжній, на львівський манер – після такого дощу зелень та брук відновлює свіжість, у повітрі пахне озоном і життєдайним різнотрав’ям. Сьогодні дощу не було, у середмісті бруківка від кінських копит та автомобільних коліс ставала ще розпеченішою. А ще Стефанія любила колекціонувати яскраві спогади, пов’язані з життям міста: такі миттєвості не завжди зафіксує вправний фотограф чи газетяр, їх треба відчути шкірою.

Вона подзвонила у двері, з яких було ледь чутно голоси людей. Двері довго не відчиняли. Тоді вона якийсь час міркувала, хто б могли бути власники цих голосів: мама з вітчимом по буднях працювали на фабриці, мабуть, у них гостювали родичі. Стефанія відімкнула ключем замок і ввійшла. У помешканні пахло алкоголем, коридор вкривав густий туман цигаркового диму. Зі спальні долинав грудний жіночий сміх. На долівці лежав безладно розкиданий одяг: білизна, сукня, сорочка,