Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

жакет, і навіть подарований матір’ю золотий дзиґарик на ланцюжку. Було очевидно, що навіть найповажніших гостей о цій порі дня не чекали. Вітчим пив коньяк у ліжку, супутниця робила йому масаж.

«Bonne journée»,[89] – вона чемно привіталась, зробивши невеличкий реверанс. Вітчим від несподіванки опустив келиха, вміст якого оббризкав його подругу. Оголена жінка зібгала до себе постіль і вибігла у лазничку.

Кудись поділись залишки Стефанієвої розгубленості, і вона просто в очі спитала:

– Це так тепер ведуть ділові перемовини? Доки мама працює вдень і вночі, ви, я гадаю, не гаєте часу.

– Стефуню, дорогенька. Це зовсім не те, що ти подумала. Себто, я можу пояснити, що це не те…

– Тільки не потрібно оцього вашого «дорогенька»! А де мати?!

– Поїхала у справах до Відня. Чому ти не повідомила про свій приїзд?

– Ну так, звісно. Ви б тоді гостинніше мене прийняли.

– Це просто дурний збіг обставин, повір. Ця жінка прийшла зняти мій стрес, що триває останніми тижнями: сімейні суперечки, проблеми на виробництві, нестача коштів…

– І саме тому ви вирішили тратити їх на повій?!

Вітчим виглядав не просто спантеличеним від цієї зустрічі, він був приголомшеним, вбираючись нашвидкуруч, виглядав кумедно та огидно водночас, усіляко намагався викрутитись із цієї пікантної для пасербиці ситуації:

– Стефо, ти не уявляєш, як це – жити поруч із такою вольовою та впертою жінкою, як твоя мати. Вона знає сама, як упоратись із проблемами, кожен крок вираховує наперед. А що залишається мені?! Розвиток та репутація – це те, що її хвилює. Хіба тобі відомо, з ким я живу? – голос вітчима звучав розмито, ніби за кадром. Тільки тепер Стефанія побачила, що він був добряче напідпитку. – Так, моя люба, поруч із жінкою, яка є розумнішою, сильнішою і, зрештою, багатшою, аніж її чоловік.

Стефанія вийшла на балкон, бо відчула, що у грудях забракло повітря. Від різкого запаху парфумів, що змішався із запахом коньяку та цигарок, її мало не знудило. Як мама живе з цим чоловіком? Що їх може поєднувати, крім звичних побутових ритуалів та щоденних клопотів? Її мати – взірець працьовитості та елегантності, освічена галицька пані і цей дурисвіт, що, вдаючи із себе ділового чоловіка, за першої ж нагоди тринькає гроші на бридж та повій.

Стефанія зайшла до своєї кімнати, гарячково шукаючи ключ до скриньки з чорного дерева, оздобленої перламутром. Там вона зберігала листи, їхні з матір’ю коштовності, біжутерію і просто милі серцю дрібнички. Вона хотіла пересвідчитись, що бронзова дівчинка з цукерницею на місці. Статуетка зі старовинної австрійської колекції, подарована мамі бабусею, переходила до жінок їхнього роду з покоління в покоління. Ця фігурка була для них родинним амулетом. Не те, щоб вона була найдорожчою з усіх декоративних речей у їхньому домі, проте для них з матір’ю мала велику вагу.

Бронзова панночка мала пишну сукню з корсетом, зачіску з локонами і своєю ледь помітною усмішкою випромінювала впевненість у цілковитому щасті. Тендітна цукерничка, перев’язана бантиком, у її руках була наповнена ласощами у вигляді цитринів найрізноманітніших відтінків – від медового до золотаво-коричневого. Стефанія не могла пригадати, куди заховала ключ. Про сховок знала лише вона і мама.

Поспіхом вона оглянула невеличкий секретер із відкидними шухлядами, але ключа не знайшла. Поглянувши на ікону Богородиці, Стефанія раптом пригадала: мама поклала ключ за іконою, коли продавала частину коштовностей на покриття витрат. Вона відімкнула скриньку, у якій лежали стоси листів та згорток з прикрасами. Статуетки не було. Стефанія не могла повірити, що мама продала її: «Навіть якби довелося продати всі на світі коштовності, бронзова дівчинка би зосталася». Була в цьому переконана. «Тоді хто ж посмів викрасти її? – міркувала вона. – Якщо це вітчим, то яка його мета – збагачення? Але ж для цього є коштовніші речі. А чи задля забави? Чи, може, програв у карти?» – дівчина відчула, як німий протест здавив їй горло, але намагалась не виказувати свого розпачу.

На виході з помешкання вітчим боляче стиснув їй зап’ястя:

– Стефуню, ти вже доросла панночка і розумієш, що зайвих проблем ніхто з нас не потребує. Твоїй матері зараз вистачає клопотів, а тому краще нам забути про цей неприємний трафунок.

– З вашого дозволу я піду.

– Ти ж знаєш, що мати від тяганини з розлученням не виграє нічого. Тільки зневагу та осуд. Будь розсудливою, Стефуню.

Він ще намагався знайти якісь аргументи на користь її мовчанки, проте вона зачинила за собою двері. Єдине, чого їй зараз хотілося – скоріше повернутися в паризьку домівку. Сісти біля каміна – і слухати, як у ньому потріскують дрова. Заспокоїтись, аби знову віднайти внутрішню рівновагу.

Стефанія так до кінця й не збагнула, чим був шлюб матері та вітчима – союзом двох людей чи зумовленою суспільною думкою необхідністю. Адже галицький люд міг простити жінці ґандж у побуті та кухонних справах, але не обрану нею самотність. Тоді вона піддавалась суворому осуду не менше, ніж та, що виходила в люди без капелюшка та рукавичок!

Мати одружилася вдруге, коли вони з братом стали майже дорослими. Вітчим на той час працював на фабриці виконавчим директором. Як Стефанія не намагалась, але налагодити мирні відносини з ним так і не змогла. Відтоді, як вона виїхала з міста, сімейне життя матері не стало ідилічним. Вітчим був самолюбним та імпульсивним, не надто стриманим у висловлюваннях, на її погляд, щось у ньому було відштовхувальне. А ще й, як виявилось, – ласий на жінок. Віднині її переслідувала одна думка: чи здогадувалась мама про його розваги? Чи простила б йому? У час, коли найдужче потребувала надійного плеча, фінансової помочі – він зрадив.

Мати як самодостатня жінка була успішною скрізь: на роботі, вдома, у громаді. Та виставляти напоказ особисте не бажала і не могла. Та й кому треба знати, що коїться на душі в жінки, яка знаходить кошти на жіночі осередки та сиріт, а шматочок солодкого жіночого щастя не може придбати?!

* * *

Сьогодні вона повела його в одне з улюблених місць: за вітриною виблискували гори шоколадних фігурок, помадок із вигадливими взорами, тістечок та фруктових желе. Цукерня, розташована в самому центрі міста, була невеличкою, проте створеною зі смаком: охайні вітрини, мережані білі скатертини на столиках, привітна продавчиня.

Фернандо галантним жестом допоміг Стефанії зняти плащ і присісти за столик. Цукерню пронизував аромат кави з нотками карамелі. Вони замовили духмяний напій, фірмові тарталетки з цукатами й горіхами. Стефанія прийшла на зустріч іншою, її підстрижене волосся м’якими каскадами хвиль спадало