Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

На середину травня становище армії УНР стає просто катастрофічним. Її ліве крило відрізане від основних сил, потрапивши в оточення в районі Броди — Здолбунів, де на нього одночасно тиснули поляки із заходу, «червоні» — зі сходу. Війська центру і правого крила під напором «червоних» були вимушені відступити за Збруч, на територію Західної Області (колишня ЗУНР). У цей же час ГА намагалася з останніх сил стримати наступ поляків, котрі отримали суттєво підкріплення у вигляді щойно перекинутої з Франції та Італії так званої «блакитної» армії генерала Ю. Галлера (була сформована там у 1917–1918 рр. в основному з поляків-військовополонених та добровольців-діаспорян для боротьби з німцями на Західному фронті). У руках українців залишалася лише вузька, завширшки приблизно 80 км, смуга території між Збручем, де стояли «червоні», та Серетом, де були поляки. Перед командуванням армії УНР постав складний вибір: або скласти зброю, або сильним і рішучим ударом, зібравши всі сили, повернутись на східний берег Збруча. Про капітуляцію ніхто не думав, тому готувався наступ.

Усіх боєздатних вояків із тилових підрозділів та установ переводили у фронтові частини. З наявних сил створили 11 дивізій невеликої чисельності, фактично кадрованих, що мали поповнюватися вже на східному березі Збруча за рахунок повстанців, добровольців та мобілізованих. Кожна дивізія складалася з трьох піших (по 3 курені) та трьох гарматних (по 3 батареї) полків, технічного куреня та кінної сотні. Дивізії зводилися у 5 груп: Січових стрільців (9, 10, 11-а дивізії), Запорізька (6, 7, 8-а дивізії), Північна (1, 4-а дивізії), отамана Тютюнника (2, 5-а дивізії), полковника Удовиченка (3-я дивізія та менші частини). Загальна чисельність армії становила 30 000 вояків, а бойова — 15 000 багнетів, 350–380 кулеметів, 100 гармат. Однак війська відчували страшенний брак набоїв та снарядів, власні запаси майже вичерпалися, а поповнити їх не було можливості. Крім того, бракувало зброї, коней, різноманітних військових матеріалів.

Аби забезпечити свій тил, 25 травня 1919 р. УНР уклала перемир’я з Польщею (не стосувалося ГА, яка продовжувала вести бойові дії проти поляків), що дозволило їй сконцентрувати всі сили для боротьби з «червоними». 1 червня на фронті завширшки 140 км армія УНР перейшла в наступ, який розвивався досить успішно. Оборону «червоних» було прорвано та впродовж місяця внаслідок запеклих боїв українські війська визволили Кам’янець-Подільський, Проскурів та Старокостянтинів, наблизилися до Жмеринки та Могилева-Подільського.

У цей самий час становище «червоних» в Україні починає погіршуватись. У їхньому тилу значно активізуються повстанці. Розчаровані селяни, котрі замість обіцяної землі та волі отримали політику «воєнного комунізму» з примусовою конфіскацією зерна, повернули зброю проти більшовиків. Крім того, з південного сходу наступають денікінці, котрі починають займати Харківщину. За таких умов радянське командування ухвалило рішення сконцентрувати максимальні зусилля на швидкій ліквідації українського фронту з тим, щоб потім перекинути війська проти білогвардійців. 1 липня 1919 р. «червоні» перейшли у контрнаступ, 6-го числа вони захопили Проскурів. Українські війська опинилися у скрутній ситуації: їхні сили було вже майже цілковито вичерпано, адже у попередніх боях вони зазнали значних людських втрат, крім того, катастрофічно бракувало набоїв, запаси яких поповнювалися за рахунок трофеїв або конфіскації у населення, тож армія УНР була змушена відступати у межиріччя Збруча та Дністра, до району Кам’янця-Подільського. У цей же час українська 3-я дивізія провадила успішний наступ на південно-східному напрямку, здобувала станцію Вапнярка, відтягуючи на себе значні сили «червоних». У середині липня, у найбільш критичний момент, коли ворог, здавалося, був дуже близький до перемоги, їй на допомогу приходять частини ГА, що відступили з Галичини під напором поляків.

У той час, коли на сході армія УНР, напружуючи останні сили, билася проти «червоних», на заході Галицька армія намагалася стримати поляків. Навесні 1919 р. польські війська в Східній Галичині отримують суттєве підкріплення — їм на допомогу прибуває з Франції та Італії добре вишколена, екіпірована та озброєна «свіжа» армія генерала Ю. Галлера. У середині травня поляки переходять у рішучий наступ. На північному крилі, розбивши слабкі сили УНР на Волині, вони займають Луцьк, заходячи тим самим у фланг 1-му корпусу ГА в районі Сокаля. Аби не потрапити в скрутне становище, той змушений відступати на схід. Одночасно потужного удару поляки завдають і на південному крилі з району Мостиськ та Хирова. В останньому випадку українські війська було вибито за кордон, до Чехословаччини. 3-й корпус ГА, що діяв у Прикарпатті, не маючи резервів, почав відступ по всьому фронту. 17 травня поляки займають Дрогобич і через декілька днів — Стрий. За таких умов відходить і 2-й корпус ГА, котрий займав позиції в центрі. 24 травня поляки вийшли на лінію Буськ — Бібрка — Ходорів — Болехів. Скориставшись скрутним становищем українців, румуни без опору 24–25 травня займають Покуття.

Командування Галицької армії вирішило відірватися від противника і відвести свої сили в район Чорткова і Бучача у межиріччі Збруча і Дністра. Після короткого відпочинку та реорганізації 8 червня ГА, загальна чисельність якої становила тоді понад 60 000 вояків, рушила у контрнаступ («чортківська офензива»). Його стратегічна мета полягала у тому, аби протриматися на своїй землі якомога довше і дочекатися того моменту, коли Мирна конференція в Парижі візьметься за вирішення державно-політичного майбутнього східної частини колишньої австрійської Галичини. У разі присутності тут українських військ уряд ЗУНР мав певні перспективи для позитивного вирішення питання, за умови ж встановлення тут повного контролю поляків шанси до цього були майже нульові. Таким чином, контрнаступ ГА мав не стільки військове, скільки політичне значення.

Контрнаступ розвивався досить успішно. Захоплені зненацька поляки швидко відступали по всьому фронту. 15 червня українці визволили Тернопіль, 18 — Зборів, 20 — Бережани, 22 — Золочів. На 24 червня 1-й корпус ГА досягнув залізниці Броди — Красне; 2-й корпус вів бої за Перемишляни; 3-й корпус вийшов на лінію річки Гнила Липа. За два тижні українські війська відкинули противника більш ніж на 100 км, до Львова їм залишалося лише 40–50 км. Однак поляки, які не відчували проблем на інших ділянках фронту, зуміли перегрупувати свої сили, підтягнути резерви та зупинити просування українців, а потім і самі перейшли в наступ. 28 червня ГА, вичерпавши останні сили, а головне боєприпаси, почала швидко відходити назад. 13 липня надійшла неприємна звістка з Парижа, що перекреслила всі сподівання уряду ЗУНР. Мирна конференція дозволила польським військам окупувати всю Східну Галичину. За таких умов ГА не залишалося нічого іншого, як відступити до Наддніпрянської України і з’єднатися там з армією УНР. 16 липня під тиском противника її частини перейшли на східний берег Збруча. Це був кінець збройної боротьби ЗУНР проти поляків.

Як указувалося, ГА прибула саме у той момент, коли становище армії УНР було надзвичайно критичним — на останньому клаптику рідної землі в районі Кам’янця-Подільського вона з останніх сил стримувала «червоних», які були за півкроку