Тетяна Овчіннікова - За крок до щастя, Тетяна Овчіннікова

- Не міняй тему!

- Вони були не серйозним захопленням. Я був упевнений, що рано чи пізно ми розійдемося, а тому моя інвалідність не стане для них тягарем. Та й мені було байдужим їхнє ставлення до мене. Щось не так – і до побачення! До тебе я так ставитися не міг. Ти була – і є! – надто важливою для мене, я боюся, що не зможу відповідати твоїм стандартам.

- Та немає у мене ніяких стандартів! З чого ти взяв?

- Ну як мінімум, тобі має бути важливо, щоб твій обранець поділяв твої захоплення, а з мене танцівник, м’яко кажучи, ніякий.

- А захоплення дизайном? Мені здавалося, ти так само схиблений на обраній професії, як і я.

- Це правда.

- А я останнім часом стала поділяти твоє захоплення баскетболом. Це зараховується?

- Мабуть, так.

- А ще для мене важливо, щоб людина, яка буде поруч зі мною підтримувала мене, була моїм однодумцем. І не вирішувала самостійно за нас двох, - з відвертим натяком відповіла йому.

- То вирішимо удвох і спробуємо?

- Спробуємо – що? – тепер настала моя черга вдавати дурня.

Та Артема важко було збити з пантелику:

- Бути разом.

- Не спробуємо. А точно будемо!

- Ти вирішила за нас обох?

- Ну якщо вже ти такий нерішучий!

І підтримуючи обраний стиль поведінки першою поцілувала Артема.

Ми цілувалися у напівтемному коридорі під звуки далеких вибухів, і не було правильнішого місця, аніж тут і зараз, для того, щоб усвідомити, що Артем для мене став безмежним Всесвітом, як і я для нього.

І хай там як не вирує війна за вікном, та ми вистоїмо, подолаємо, переможемо!