Тетяна Овчіннікова - За крок до щастя, Тетяна Овчіннікова

Не думала я, що живу досі у Середньовіччі! Чому я так вважаю? Та тому, що мій любий татусь продав мене заміж за бридке зарозуміле чудовисько, аби тільки втримати на плаву свій бізнес. Ну, насправді не таке вже й чудовисько… Та й не бридке анітрохи… І зарозумілим він, виявляється, був колись в юності, але не тепер… Тепер же я виявила, що зовсім не знаю того, з ким мене зіштовхнула доля. І все частіше ловлю себе на думці, що не проти дізнатися про нього… Але ж ситуація – бісить! І хай навіть не сподівається – я не піддамся на його чари! Ні за що у світі!

1.

- Донечко, люба моя! Ходімо зі мною. Маю до тебе серйозну розмову!
Я знизала плечима і рушила слідом за татком до його кабінету. Там, у не дуже звичній обставі (бо я не була частою гостею у батьковому святая святих), я опустилася у запропоноване крісло і запитально поглянула на нього.
- Еміліє, ти вже така доросла! – почав батько.
Мене справді звати Емілія, скорочено Лія. У батька завжди було непомірне відчуття власної гідності, тому про просте ім'я не варто було й мріяти. Аби ще й прізвище не підкачало. А так словосполучення Емілія Галушка викликало скоріше усмішку, аніж захоплення. Сподіваюся, у мого майбутнього чоловіка прізвище буде більш підхожим.
- Я й незчувся, коли тобі виповнилося 20 років, - продовжував тим часом тато.
Звісно, незчувся, бо мало звертав увагу на моє дорослішання. Викладав гроші на мої потреби та забаганки, та й по всьому. Цікавитися, як там у доньки справи, вважав не потрібною втратою часу. Мама трималася того ж стилю поведінки. В дитинстві та юності я навіть не до кінця розуміла, що мені бракує їхньої уваги, вважала, що так і має бути, проте дорослішаючи, почала помічати, що у сім’ях моїх друзів все зовсім не так – там у більшості панувала приязна, товариська атмосфера. З’явилося бажання зробити й у себе в домі так, проте я швидко відкинула цю утопічну ідею – ну не здатні були мої предки на вияв справжніх почуттів, як трава не здатна була розквітнути яскравими квітами. Але ж і такі сімейні відносини мають право на існування, тому я просто змирилася з недосяжністю моєї мрії. Жила собі у своє задоволення!
Як виявилося, до сьогоднішнього дня.
- І отже, якщо ти вже доросла, то думаю з розумінням поставишся до тієї скрутної ситуації, в якій ми раптово опинилися.
Я зобразила увагу та співпереживання на своєму обличчі, яких насправді не відчувала. Як моїм батькам було плювати на мене, так і мені були байдужі їхні "ситуації". Аби тільки гроші справно продовжували надходити на мій рахунок.
- Я інвестував кошти у неперевірений бізнес.
Та-ак, початок мені взагалі не подобається!
- Попри високі рейтинги, авантюра не вдалася: підприємство збанкрутувало, а я втратив майже всі свої заощадження. Наразі я теж майже банкрут.
- Але ж твоя фірма...
- Вже давно не витримує конкуренції й теж знаходиться на межі, завдаючи лише збитків. Я планував вкласти кошти в нове обладнання, але... Тепер же, без фінансової допомоги зовні мені не видряпатися.
- Але ж у тебе багато друзів у вищих колах. Впевнена, якщо ти звернешся до них, вони з радістю тобі допоможуть.
- Не все так просто, доню, ... - печально мовив тато, не вдаючись у подробиці. Та я їх і не прагнула. Більше мене хвилювало що ж з нами буде далі.
- Але вихід є, - прозвучало обнадійливе від батька. - Один з моїх бізнес-партнерів зголосився надати мені позику.
- О, то все ж чудово! Навіщо тоді ти говориш все це мені?
- Тому що є одна умова, за якої він згоден мені допомогти.
А ось це вже мені не подобалося. Вкрай.
- Що за умова?
- Ти - як його дружина.
Повірити почутому я не могла. Сиділа та просто кліпала очима кілька секунд. Ні. То жарт. Татко ж просто жартує, так? Яка, в біса, дружина? У віці надсучасних технологій ніхто не влаштовує договірних шлюбів!
Але тато не жартував. Серйозний вираз його обличчя змушував мене повірити, що батько казав правду.
І тут я вибухнула:
- Ми що, в Середньовіччі живемо? Продати доньку за відкуп? Тепер це так відбувається?
- Ні, ніхто тебе без твоєї згоди не буде продавати. В іншому випадку я просто оголошую себе банкрутом, все наше майно йде з молотка на покриття боргів, добре, хоч квартира твоєї бабусі на околиці ще не переоформлена, тому без житла не залишимося. Проте тобі доведеться покинути навчання в академії, бо я не потягну плату за навчання. Та нічого, переведешся до менш престижного ВНЗ, там завершиш свою освіту.
От що-що, а освіту я кидати наміру не мала! Адже в академії було все моє життя: друзі, хобі, веселощі! Облишити все це і перейти до якогось зубожілого інституту? Та ні за що! Навіть заміжжя лякало все менше у порівнянні з перспективами, що відкривалися.
Але я завжди вважала себе розсудливою дівчинкою, тому зробила кілька вдихів, опанувала себе і вже майже спокійно звернулася до батька:
- Які умови цього шлюбу? Я сподіваюся, він розуміє, що я його не кохаю і не стану для нього справжньою дружиною.
Татко пирхнув від мого припущення:
- Звісно, він це розуміє. Йому теж з якоїсь причини необхідна дружина. В деталі я не вдавався, але за умовами контракту, щойно я виплачую йому борг, як ваш шлюб може бути розірвано без усіляких зобов'язань.
- І ніяких подружніх обов'язків? Нащадків?
- Лише за згодою сторін. Наполягати у разі твоєї відмови він не буде.
- Чудово. А забороняти мені зустрічі з друзями? Я не збираюся заради нього кардинально міняти своє життя.
- Єдина зміна, на якій він наполягає, - це твій переїзд до його маєтку. В окрему кімнату, зрозуміло ж. Ну і, звісно, всі витрати на твоє утримання та навчання він також зголосився взяти на себе, аби я швидше впорався зі своїми проблемами.
- Вау! - я чесно була вражена. Залишалося з'ясувати останнє питання: - І хто ж цей безкорисливий багатенький Буратіно, який певно на старості вижив з розуму?
- Він зовсім не старий. Це Ярослав Заремський. Ти ж пам'ятаєш його?
Ще б я його не пам'ятала! Він був явно не з тих людей, яких просто забути, хоч бачилися ми з ним всього кілька разів. І так, йому й справді було далеко до старості. Хоча тепер ставав зрозумілим його дивовижний спосіб обрання дружини. Та про все по черзі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍