Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

стали незвично порожніми, холодними, лункими, схожими на кімнати в давно покинутому будинку з привидами. До того ж довкола помітно смеркло, бо Кіпс, споруджуючи барикади, позабивав більшу частину вікон. Будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу невпізнанно змінився, й ці зміни навіювали нам смутний настрій.

Ближче до обіду Костомаха-Фло покинула нас. Звичайно ж, вона запропонувала нам свою допомогу, проте ми знали, як важко їй затримуватись там, де над головою стеля замість неба. Локвуд перед тим провів її до бібліотеки, де вони довго про щось розмовляли, аж поки Фло пішла, залишивши по собі кілька слідів від брудних чобіт.

Минув полудень. Сонце пройшло зеніт і помалу схилялося до заходу. На Портленд-Роу подовшали тіні.

Ми взялися викладати залізне коло круг нашого майбутнього порталу. Керував цією роботою Джордж. Для нього з бібліотеки принесли легке крісло, і з нього він, оточений порожніми тарілками з-під бутербродів та кексів, віддавав нам накази. З підвалу ми притягли здоровенні бухти важких залізних ланцюгів, які вчора привіз нам фургон від Маллета. З цих ланцюгів ми виклали велике, без жодної щілини, товстелезне коло — воно оточувало старе ліжко Джесіки зі Смертним Вогнем над ним.

Робота була нелегка. Та й спальню Локвудової сестри не можна було назвати приємним місцем. Смертний Вогонь випромінював холодну енергію, від якої поза шкірою пробігав мороз і боліли зуби. Проте ми не звертали на це уваги. Щоб звільнити місце для кола, нам довелося винести з кімнати все зайве, навіть комод, із якого Локвуд перед тим вивалив усі старі фотографії та забуті коробочки з прикрасами. Усе це він спакував у пластикові торбини й повиносив геть. Тим часом Кіпс під пильним Джорджевим наглядом узявся до найважчої частини роботи — почав натягати тонкий ланцюг, що мав перетинати залізне коло й слугувати провідником між двома світами.

— Нам потрібні дві металеві жердини, — пояснив він. — їх треба вбити обабіч кола й прикріпити до них міцний ланцюг. Усередині кола ми пересуватимемось уздовж нього, тому його треба міцно напнути й провести над ліжком так, щоб не зачепити Смертний Вогонь. Цей ланцюг відганятиме духів і не даватиме їм наблизитись до нас, коли ми підемо через портал.

— Якщо ми підемо через портал... — відповів Кіпс. — Мені хочеться вірити, що до цього не дійде. Овва! — вигукнув він, побачивши на сходовому майданчику нас із Локвудом. — А це мені взагалі не до вподоби!

У наших руках були накидки. По-перше, та сама накидка з пір’я, що колись уже стала нам у пригоді, — блискуча й переливчаста, як і раніше. По-друге, ще одна схожа на неї накидка з рожевих і помаранчевих пір’їн, і, нарешті, третя — вкрита кошлатим плямистим хутром. Їх ми відшукали в ящиках, які залишились по Локвудових батьках. Крім того, в нас були ще дві сучасні срібні кольчуги з комори Товариства Орфея.

— Я хочу роздати ці накидки просто зараз, — оголосив Локвуд. — Пізніше на це може не вистачити часу. Ти, Люсі, візьмеш нашу стару перевірену накидку. Ти, Кіпсе, — другу накидку з пір’я. Тобі, Голлі, найкраще пасуватиме накидка на хутрі. А ми з Джорджем випробуємо кольчуги з Товариства Орфея. Там ми взяли ще кілька пар рукавиць, їх вистачить на всіх. Перевірте, чи підходять вони вам, і не забудьте потім надягти.

Я добре пам’ятала, як тепло й легко було мені в накидці з пір’я, тож без вагань узяла її. Інші вагались. Джордж іще не одужав як слід, тож йому довелося допомагати. Кольчуги мерехтіли на них із Локвудом, наче шкіра якихось велетенських ящірок. Кіпс тим часом приголомшено оглядав своє барвисте вбрання, а Голлі з огидою вивчала клаптики хутра на своїй накидці.

Череп у склянці гучно захихотів:

— Точнісінько як у поганенькому зоопарку під час годування! Так і кортить жбурнути вам по сардинці!

— Цікаво, скількох мертвих тварин я нап’яла на себе? — пробурмотіла Голлі. — Я, здається, схожа на дикуна-мисливця! Жах та й годі!

— А я — на опудало папуги, — підхопив Кіпс. — Іще гірше, ніж у тебе!

— Ні, Кіпсе, тобі ця накидка дуже пасує, — заперечив Джордж. — Особливо оті рожеві пір’їнки. Хіба що трішки задовга, але це краще захистить тебе на Тому Боці.

— Що це ти, дезодорант рекламуєш? Якби мої друзі побачили мене в цій накидці...

— Які ще друзі, Кіпсе? — болісно підморгнув йому Джордж.

Кіпс пирхнув:

— Твоя правда. Тепер вони мені вже не друзі...

Він скинув накидку й понуро подався забивати жердини обабіч кола.

* * *

Смеркало. Половина Портленд-Роу вже вкрилася густо-синьою тінню. Відчувався подих вечора. Локвуд послав Кіпса до єдиного незабарикадованого віконця на горищі стежити за дорогою.

У кімнаті Джесіки все було по місцях: залізне коло, напнутий між двома жердинами ланцюг. Настала пора перенести до кола Джерела й відкрити портал. Це ми зробили вдвох із Локвудом — самі. Кожну річ слід було розпечатати — чи продірявити торбинку, чи зрізати воскову печатку на горщику, чи відкрити дерев’яну коробочку, — щоб випустити ув’язненого духа на волю. Усі розпечатані Джерела ми негайно жбурляли до залізного кола. Надворі ще не зовсім смеркло, тож нашу роботу можна було вважати за безпечну, проте ми все одно не гаялись. Горщики, пляшечки, маски, пастки для снів — усе це ми хутко відкривали й кидали в коло.

Що далі ми працювали, то тяжчою ставала психологічна атмосфера в спальні Джесіки. Вона й дотепер була гнітюча через Смертний Вогонь, що висів над ліжком трохи збоку від нашого ланцюга-провідника. Зараз до потойбічного шуму Вогню додавалися ще відлуння від кісток та інших Джерел на підлозі. Повітря всередині залізного кола густішало, засновувалось туманним серпанком. Ми з Локвудом намагались працювати дедалі швидше, раз по раз виглядаючи у вікно, за яким невблаганно закінчувався день.

— Як ти гадаєш, цього буде досить? — запитала я, розбиваючи молоточком один з останніх глиняних горщиків, усередині якого лежали дві маленькі кісточки. Я доторкнулась до них, і мої пальці ніби вколола безліч невидимих голочок. Я хутко пожбурила кісточки до залізного кола.

Локвуд тим часом зішкріб воскову печатку з кінчика порожнистої бамбукової палички, витрусив звідти кілька пожовклих зубів і теж кинув їх у коло.

— Хіба ти не відчуваєш сама? Ще не смеркло як слід, а всередині кола вже снується туман. Так само, як і в порталі Ротвела, пам’ятаєш? Тоді нам було не видно навіть