Олександр Кваченко - Невідома планета, Олександр Кваченко

— Іди до воріт. Я тебе там зустріну. – хлопець попрямував у бік форту.

— Я його прийму - передав мені Тех. - спостерігай навколо. - Він запустив формування шолома на голові, і його маска зникла за непроникним склом.

Хлопець, постійно оглядаючись, зайшов усередину форту, і від побаченого в нього відвалилася щелепа. У дворі вже був відносний порядок, чисто, пофарбовано і з дверима та навіть на деякі вікна були встановлені віконниці. Метушилися технічні дроїди, а посеред двору стояв у своєму бойовому скафандрі кіборг із гвинтівкою.

— Заходь, сідай розповідай. - біля багаття було місце, де можна було сісти, а ще тут же смажилося моє м'ясо.

— Що розповідати? - дивлячись на шматки жадібними очима сказав він, сідаючи поруч із багаттям.

— Все. На, тримай шматок м'яса, їж. – Тех передав йому мій розбавлений коктейль та невеликий шматочок м'яса.

Хлопець, жадібно ковтаючи шматки м'яса, розповів нам історію свого життя.

Інтерлюдія.

З початку все було добре, ми рухалися вже п'ятий день наїждженою колією караванів, що проходять цими дорогами. Місцями було цікаво спостерігати за аномаліями та пейзажам, красиво переливались їх мембрани, та й світанки в пустельній місцевості — це не те, що ти бачиш у місті. Це був мій перший виїзд за його межі. Я мріяв оглянути світ, у місті мене вже зовсім нічого не тримало. Мати нещодавно померла, батько був в іншому місті, я хотів його знайти, якщо він живий. Жили ми бідно, мати займалася підробітками, я перебивався на ринку халтурами, з хлоп'яцтва ми ходили на пошуки в старі руїни міста. Нічого цікавого ми там майже не знаходили, тільки пригоди на свої голови, як і всі хлопчики того віку. Загалом нічим не примітне життя звичайного міського хлопчика жебрака. Останнім часом старші товариші збиралися у ватаги і їздили в руїни сусідніх районів. Я теж збирався влитися в їхні ряди, але остання така вилазка вбила частину моїх друзів. Десь на руїнах вони натрапили на тварин з аномалії. Перспектив у місті не було, мати померла, і я вирішив змінити обставини. Продав усі наші речі, що залишилися та приєднався до переселенців, напевно, таких же бідолах як і я, які шукали щастя в іншій стороні.

Біда трапилася на перевалковому пункті у форті, старого курортного селища. Ми, як завжди, розставили охоронну сигналізацію у дворі форту, забарикадували вхід і лягли спати, але біда прийшла вночі не звідки ми її чекали. Я прийшов до тями від болю, паморочилась голова, були притиснуті камінням ноги та тіло, була темна ніч. 

Якось вибравшись з під розваленої споруди, дезорієнтований і закривавлений, я включив світло та усвідомив, що моїх супутників ніде немає. Їхні речі непорушно лежали серед уламків, а зяюча діра в стелі показувала шлях яким вони зникли. З запамороченням я поспішно обмотав голову тканиною, щоб зупинити кровотечу, прийняв лікарські пігулки та одягнув жилет та рюкзак. Цокіт багатьох ніг над головою викликав дрож у мене по спині, спонукаючи мене освітити отвір угорі. Моє серце забилося, коли я побачив павука, що наближався, і його форма відкидала тінь на уламки стін, він кілька разів плюнув своїм павутинням но не влучив. Я побіг. Тікав коридорами, але істота невпинно гналася за мною, відлунювала її цокоту чулося позаду.

Відчай керував моїми діями, на вулиці від нього не втекти, і я стрибнув у шахту ліфта, занурюючись у темні глибини внизу. Тут знайшов притулок у щілині, сховався від очей павука серед води та сміття. Так і чекав у напружені до ранку, сподіваючись, що світло відлякує невблаганного хижака. Коли нарешті розвиднялося, істота відступила. Виліз зі свого сховку, мокрий, але живий. 

Схопив з машини все, що мені необхідно, я кинувся з усіх ніг з цього проклятого місця. Декілька тижнів я харчувався всім, що знайшов їстівним в руїнах селища, ресурси організму добігали кінця. Вночі мене намагалися дістати павуки, вдень намагалися загнати собаки подібні істоти, і різна дрібна живність спокою не давала. Я наважився йти звідси, зібрав невеликий рюкзак їжі та найнеобхіднішого в дорогу. Назад до свого міста я вже знав шлях, машиною керувати не міг, не було нейромережі, дійду, куди подітися. На ранок, варто мені було відійти на кілька кілометрів як я помітив людей на глайдерах що під'їжджають до селища. Я зрозумів це мій шанс і подався назад, постежу за ними. Яке моє здивування було, коли вони почали відновлювати форт. Ніч провів у руїнах, а на ранок вирішив вийти до них.

Вів мене розвідник дрон, до воріт форту, а всередині я ошалів. Двір сяяв чистотою і порядком, майже все було прибрано та відремонтовано, дроїди ставили турелі та камери. А найбільше мене вразив величезний воїн у броньованому скафандрі, у нас в місті таких немає. Це він вів зі мною розмову через дрон. Тут мій ніс відчув дивовижні запахи їжі й живіт зрадливо забурчав. Мені запропонували сісти, перекусити та почати розмову, я перехопив пару шматків м'яса і випив смачний коктейль. Потім звідкись з надр форту вискочив хлопець у скафандрі, поклав ще на вогонь м'яса, простягнув мені руку, що з нею робити, я в нього нічого не брав, простягнув свою, він мою смикав, потиск і представився.

— Привіт я Мік.