Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Очевидно, в плани донецьких кланів не входило відокремлення Донбасу від України. Все вказує на те, що й Ахметов, і Бобков, й інші політики, які загравали з угрупованнями сепаратистів, хотіли просто використати збройні формування для посилення своїх позицій у переговорах із новою владою. Регіонали мріяли виторгувати для себе максимальну автономію та закріпити за Донбасом статус «держави в державі», якою він фактично і був з початку 90‑х. Але ці плани було зруйновано 12 квітня 2014 року, коли на Донеччині з’явилася нова сила, на яку донецькі олігархи вже не мали ніякого впливу.
У цей день рано–вранці місто Слов’янськ, розташоване на півночі Донецької області, захопило невелике угруповання російських диверсантів на чолі з колишнім співробітником ФСБ Ігорем Гіркіним, який називав себе Ігорем Стрєлковим.
СПУСКОВИЙ ГАЧОК ВІЙНИ
У середині березня на дорогах Донбасу почали з’являтися перші повільні та похмурі колони військової техніки. Українська армія стягувала сили до східних кордонів перед загрозою військового вторгнення з Росії. Вид застарілих, іржавих танків і тягачів, зроблених ще за часів СРСР, наводив на сумні думки про стан збройних сил та їхню здатність вести бойові дії. Держава була виснажена корупцією та неефективним управлінням, і стан армії відповідав загальному стану економіки України.
Поява української військової техніки викликала злість у прихильників Росії. У Луганську та Донецьку багато хто все ще сподівався, що Путін анексує Донбас за кримським сценарієм, і Україна не чинитиме йому опору. Але прибуття військових плутало всі карти. Україна готувалася обороняти свою територію, і для сепаратистів це було, безумовно, поганою новиною. їхні лідери закликали населення блокувати рух військових колон. На дорогах Донбасу почали з’являтися блокпости. Мобільні групи сепаратистів чергували на залізничних станціях, щоб простежити за рухом потягів з українською технікою. Лідери проросійських угруповань стверджували, що Україна збирається застосовувати армію «проти народу», хоча події у Криму вичерпно пояснювали, для чого знадобилося направляти військових на схід.
15 березня поїзд з українською технікою було заблоковано на станції Вільхова, недалеко від Луганська Прихильники Росії перекрили рейки і завалили залізничні колії барикадами з металобрухту. Керував їхніми діями депутат обласної ради від Партії регіонів Родіон Мірошник. У Донецькій області того ж дня прихильники Росії з триколорами перекрили дорогу на шляху військової автоколони під Волновахою. З натовпу військовим кричали: «їдьте додому, навіщо воно вам треба». Через деякий час колона військових розвернулася і поїхала у зворотному напрямку. Було зрозуміло, що бійці ЗСУ не горять бажанням вступати в бій і погано розуміють, що відбувається навколо.
Передчуття грізних подій висіло у повітрі, та все ж до прямих зіткнень і кровопролиття справа спочатку не доходила. До появи російських диверсантів у регіоні зберігався поганий мир. Точкою неповернення стало вторгнення у Слов’янськ збройного угруповання під командуванням Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Як пізніше зізнавався у своїх інтерв’ю сам Гіркін, він та його люди заходили на Донбас із конкретною метою — розпочати війну.
«Спусковий гачок війни все–таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, усе б скінчилось, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося. А маховик війни, яка до сих пір іде, запустив наш загін», — хвалився Ігор Гіркін в інтерв’ю російській націоналістичній газеті «Завтра».
Він також пояснював, чому вибрав саме Слов’янськ. За словами Гіркіна, там існувала найбільша в області потужна місцева сепаратистська організація. Справді, ще до появи російських диверсантів у місті вже господарювали озброєні люди на чолі з В’ячеславом Пономарьовим — майбутнім «народним мером» Слов’янська. Ще наприкінці березня члени угруповання Пономарьова, одягнені у камуфляж та бронежилети, почали чергувати на посту ДАІ разом із міліцією і засвітились у конфлікті з активістами «Дорожнього контролю». Коли активісти запитали співробітників міліції, чому з ними на посту перебувають невідомі озброєні люди, бойовики, серед яких був і Пономарьов, напали на членів «ДК», почали бити їх ланцюгами і битами.
Сам Пономарьов у своєму інтерв’ю, яке він дав у квітні 2016 року російському сайту «Антифашист», так описував створення свого угруповання:
«21 лютого 2014 року можна назвати датою організації народної дружини Слов’янська Тоді у парку Леніна біля пам’ятника Воїну–визволителю о 19:00 зібралося сімдесят небайдужих жителів міста Того ж дня, обговоривши ситуацію в Києві, ми ухвалили рішення працювати над створенням загонів самооборони. Оскільки велика частина міліціонерів (близько сотні людей) була відряджена до Києва, місто стало практично беззахисним. Було ухвалено рішення про організацію патрулювання міста в темну пору доби, а також про організацію охорони мітингів та акцій протесту. Місто ми розбили на дванадцять секторів, із хлопців сформували підрозділи за територіальними ознаками — відділення, взвод, рота. Окремо я сформував групи з козаків, колишніх військових та мисливців. Паралельно велася ідеологічна робота мною був призначений замполіт. Роботою з населенням займався голова місцевого осередку Компартії України — Анатолій Хмельовий та активісти Компартії».
У цьому ж інтерв’ю Пономарьов розповів про свої контакти з міліцією, яка погодилася співпрацювати з його формуванням ще до початку антиукраїнських заворушень у Донецьку.
«23 лютого у мене відбулася розмова з заступником начальника МВС Беляніним. Досягнувши в результаті бесіди принципової згоди щодо забезпечення правопорядку в місті, ми почали спільну роботу. Я виділяв наших хлопців на посилення блокпостів ДАІ, за домовленістю деякі райони міста ми взяли під свій повний контроль», — розповідав він.
Також, за словами Пономарьова, йому вдалося домовитися зі співробітниками ДАІ, щоб вони без перешкод пропустили у Слов’янськ колону з бойовиками Ігоря Гіркіна (Стрєлкова):
«11 квітня по скайпу у мене відбулася розмова з Катериною Губарєвою, вона сказала, що до мене у Слов’янськ іде група допомоги. Довірені люди, з якими я був на зв’язку, подзвонили, і ми домовилися про час та місце зустрічі. Оскільки у мене були хороші особисті відносини з працівниками ДАІ по трасі Ростов–Харків, я дав команду транспорт, що йде до мене у Слов’янськ, не зупиняти і не оглядати. У Дебальцевому зустрів автомобілі. Так я познайомився з командиром групи Стрєлковим Ігорем Івановичем».
Ще однією причиною, з якої Гіркін обрав саме Слов’янськ, було вдале географічне положення міста. Воно розташовувалося на перехресті важливих трас і було чимось на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
