Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

41. Неприборкана

Початок робочого тижня пролітає миттю. У всіх повно роботи над новим випуском журналу. По обіді ми з Сем змогли вирватись в кафе недалеко від редакції.

- Щось ти сьогодні сумна, - промовляю до подруги, яка напрочуд мовчазна сьогодні, - знов проблеми зі статтею?

- Ні, ти мені стільки матеріалу добула, що тільки й встигай друкувати, - натягнута посмішка видає її внутрішні переживання.

- Тоді що сталось?

- В тому то й справа, що нічого… - сумно відповідає, - нічого у нас з Томом не відбувається.

- Тобто? – здивовано питаю, - ти ж лише нещодавно розповідала, що ви в клубі разом добре відпочивали.

- То було лише один раз, - не зводить погляд з чашки кави, - а загалом наші будні… та й вихідні - домашні й нудні.

- Він завжди був домашній, - зауважую.

- Так, але раніше цього вистачало. Нам було цікаво разом, - втомлено зітхає, - а зараз живемо як сусіди. Так дивно, я живу з хлопцем, та поряд з ним відчуваю себе самотньою.

- Сем, - торкаюсь її плеча, аби підбадьорити, - може у вас криза якась в стосунках? Підіть кудись, відпочиньте разом за межами дому.

- Він нічого не хоче, - її погляд сумний, - та й я також, якщо чесно.

- Навіть не знаю що сказати, - промовляю і самій стає страшенно сумно.

Ми з Томом бачились нечасто, бо на всіх заходах і вечірках Сем була сама. Тож мені важко було зараз дати якусь пораду подрузі, адже я не бачила його відношення до неї. Хоча на початку їхніх стосунків вони були закохані й щасливі.

- Мабуть це кінець, - промовляє Сем.

- Не кажи так. Спробуй з ним поговорити… - відволікає телефон, що лунає з сумочки.

Перехиляюсь аби дістати його, і завмираю коли бачу ім’я Лейера на екрані. Здивування з’являється на обличчі, і це не оминає увагу подруги, тому вона питає:

- Хто?

Я лише мовчки показую їй екран телефону, на якому висвічується номер Лейера. Сем жестами показує, що вона буде мовчати, і щоб я скоріше відповідала на дзвінок. Знов дивлюсь на екран. Серце калатає наче скажене. Розумію, що він дзвонить мені з новинами від мого батька. Нервово відкашлююсь і відповідаю:

- Добрий день, містер Лейер.

- Добрий день, місс Сміт. Як ваші справи? – питає холодним тоном.

- Добре, дякую.

- Я дзвоню вам стосовно зустрічі з вашим батьком. – одразу ж продовжує, наче його й не цікавила моя відповідь, - ви досі хочете з ним зустрітись?

Я вже втомилась від його уточнюючих питань. Іноді здається, що він хоче відмовити мене від цієї зустрічі або ж переконатися, що я сильно цього хочу. Та його питання більше не змушує мене сумніватись. Я вже прийняла рішення й готова зустрітись зі своїм минулим, не дивлячись ні на що.

- Так, - коротко відповідаю.

- Добре. Завтра ввечері я пришлю за вами машину.

- А він… - затинаюсь, - він хоче зі мною зустрічі?

Сварю себе за безглузде питання. Адже сумнівно, що Лейер подзвонив би мені, якби мій батько був проти. Але зараз почуваю себе маленькою дівчинкою, якій важливо почути, що вона не байдужа своєму батькові.

Моє питання змушує Лейера обдумувати відповідь. Мабуть в тому, завчасно продуманому тексті, який він мені до цього говорив, не було варіанту, що я буду задавати питання. І чим більше він мовчить, тим більше я починаю нервувати.

- Так, він дуже цього хоче, - його слова приносять таке полегшення, що я мимоволі всміхаюсь.

- Добре, дякую, - полегшено відповідаю.

- На все добре, місс Сміт.

Кладу слухавку й зустрічаюсь з питальним виразом обличчя подруги.

- Що він хотів?

- Завтра я зустрінусь зі своїм батьком, - схвильовано промовляю.

Голос став нижчим від хвилювання. Я беру склянку води й нервово роблю ковток, намагаючись позбутись кому в горлі, що заважає розмовляти.

- Не переживай, - промовляє, - хочеш я з тобою поїду на зустріч?

- Дякую, Сем, але я сама… - починаю заспокоюватись, вдячно всміхнувшись подрузі.

- Як знаєш, - відказує, - але май на увазі, якщо буде щось не так, розвертайся і біжи від цього горе-батька.

- Угу, - відповідаю, а сама вже знаходжусь далеко в думках, в яких уявляю завтрашню зустріч.

Який він? Чи схожа я на нього? Про що нам спілкуватись?... безліч питань виникають в голові і я намагаюсь хоч якось їх упорядкувати, аби завтра не розгубитись. Але розумію напевно, неможливо підготуватись до цієї зустрічі. Я його зовсім не знаю, так як і він мене. І нам лише доведеться пізнавати один одного і шукати шляхи, щоб налагодити стосунки.

Ми з Сем ще посиділи в кафе якийсь час, а потім повернулись до офісу. Та як тільки я розпочала роботу, на телефон прийшло повідомлення від Беннета:

«Вибач. Не зможу сьогодні тебе зустріти. Але мій водій тебе забере і відвезе додому»

Одразу згадую вранішню розмову. Якийсь він холодний сьогодні. Не хочеться мені з його водіями кататись. Як не може мене забрати, то я й сама доберусь. Але він був проти, щоб я поверталась в свою квартиру, тож я уточнюю:

«Додому – це куди?»

Пару секунд і приходить відповідь:

«Тепер мій дім – твій дім. Тобі поки не треба з’являтись в своїй квартирі».

Образливо кидаю телефон на стіл. Його загадки уже починають набридати. Не хочу нічого відповідати, бо знаю, що буде проти. Але я сьогодні поїду додому, хоче він цього чи ні. Я не з тих, хто буде виконувати його вказівки беззаперечно. Як тільки пояснить чого мені слід остерігатись, от тоді й поговоримо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍