Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

Охоронці змінили пози. Власне, всередині ресторану вони йому нічого не заподіють, але, з іншого боку, ніхто тут і не перейматиметься, якщо його з усією можливою поспішністю й твердістю виведуть геть для невеличкої дискусії в якомусь провулку. Злотний продовжував пробиратися до них між столиками, лишивши своїх здивованих приятелів. 

Треба було або вдаватися до комунікативних навичок, або стрибати у вікно. Втім, Злотний змушений був виявляти хоч би мінімальну вихованість. За ними спостерігали навколишні. 

— Пан Хаббар Злотний? — сказав Мокр. 

— Саме так, шановний пане, — відповів Злотний, посміхаючись без найменшого натяку на веселість. — Але ви, схоже, маєте переді мною перевагу. 

— Від душі сподіваюся, що ні, шановний пане, — сказав Мокр. 

— Я наче просив ресторан зарезервувати столик для вас, пане... Губперук? 

— Справді, пане Злотний? — спитав Мокр з усією інтонацією найпереконливішої безневинності, на яку тільки був здатен. — Ми зайшли в надії, що тут може знайтися вільний столик, і були вражені, коли він і справді знайшовся! 

— У такому разі щонайменше одного з нас пошили в дурні, пане Губперук, — сказав Злотний. — Але скажіть... ви й справді пан Мокр фон Губперук, поштмейстер? 

— Так, це я. 

— Без вашого капелюха? 

Мокр закашлявся. 

— Насправді носити його необов’язково, — сказав він. 

Деякий час велике обличчя мовчки вивчало його, а тоді вперед простяглася кисть розміром із рукавицю сталевара. 

— Дуже радий нарешті з вами познайомитися, пане Губперук. Упевнений, що ваше везіння вам не зрадить і надалі. 

Мокр прийняв простягнуту руку і, замість очікуваного ним потиску, здатного поламати кістки, відчув твердий потиск достойної людини й зустрів прямий, чесний одноокий погляд Хаббара Злотного. 

Мокр завжди багато працював над розвитком своїх професійних навичок і вважав себе в них далеко не найгіршим — але якби він мав зараз на голові свого золотого капелюха, скинув би його з пошаною. Перед ним стояв істинний майстер. Він відчував це в потиску руки, бачив у владному погляді єдиного ока. За інших обставин він, можливо, принижено просився б до цього чоловіка в учні, натирав би підлоги в його домі, готував йому їжу, аби лише мати можливість сидіти при підніжжі його величі та навчатися одночасної гри в наперстки на необмеженій кількості дощок.  

Наскільки Мокр міг судити — наскільки він взагалі міг когось судити, — чоловік перед ним був найбільшим шахраєм усіх часів та народів. І ще й демонстративним. У цьому був... стиль. Піратські локони, пов’язка через око, навіть триклятий папуга. Дванадцять з половиною процентів, о небо, невже ніхто ніколи не звертав на це уваги? Він пояснював їм, хто він такий, а вони лише сміялися й любили його за це ще більше. Це було неймовірно. Якби Мокр фон Губперук називав себе Хрестом На Кар’єрах, то ця його зустріч була б зустріччю з Апокаліпсисом Цивілізацій.  

Усе це пролетіло крізь його мозок миттю, однією блискавкою усвідомлення, в один стук серця. Але перед цією думкою прожогом промайнула ще одна, швидка, як маленька рибка при втечі від акули.  

При зустрічі з ним Злотний не просто здивувався — він був шокований. Цей крихітний проміжок часу навряд чи можна було виміряти будь-яким хронометром, але на мить світ для пана Хаббара Злотного став зовсім неправильним.  

Той приховав цю мить настільки вміло, що від неї лишилася тільки впевненість Мокра в тому, що мить таки була, — але ця впевненість була твердою. 

Він боявся випустити руку свого візаві, аби між ними, бува, не проскочив розряд, що спопелить його на місці. Врешті-решт він зрозумів натуру Злотного — тож і той, безумовно, його розкусив. 

— Дякую вам, пане Злотний, — сказав він. 

— Наскільки я розумію, ви люб’язно доставили сьогодні частину наших повідомлень, — прогримів Злотний. 

— Це було приємністю для мене, шановний пане. Якщо вам будь-коли знадобиться наша допомога, лише попросіть. 

— Гм-м-м, — сказав Злотний. — Чи не найменше, що я можу для вас зробити, це пригостити вас вечерею, Поштмейстере. Рахунок принесуть мені. Вибирайте все, що забажаєте. А тепер, якщо ви дозволите, я повинен приділити увагу моїм... іншим гостям. 

Він вклонився панні Любесерце, яка кипіла, як щільно закрита каструля, і пішов назад. 

— Адміністрація закладу вдячна вам за те, що ви не стали вбивати гостей, — сказав Мокр, сідаючи. — А тепер ми...  

Він затнувся, його погляд застиг. 

Панна Любесерце, яка вже зібралася була висловити все, що думає, побачила вираз його обличчя і завагалася. 

— Вам зле? — запитала вона. 

— Вони... горять, — видушив Мокр; його зіниці розширилися. 

— О боги, ви так зблідли! 

— Письмена... вони кричать... я відчуваю дим! 

— То он хтось поряд замовив млинці, — сказала панна Любесерце. — Це просто... 

Вона спинилася і втягнула повітря. 

— ...хоча вони пахнуть горілим папером... 

Мокр віджбурнув свого стільця; відвідувачі почали озиратися. 

— Поштамт горить! Я знаю, це Поштамт! — прокричав він, розвернувся й кинувся до виходу. 

Панна Любесерце наздогнала його лише в холі, саме коли його схопив один з охоронців Злотного. Вона поплескала охоронця по плечу і, коли він обернувся, щоб відштовхнути її, щосили наступила йому на ногу. Поки він кричав, вона потягла знавіснілого Мокра геть. 

— Вода... нам потрібна вода, — простогнав він. — Вони горять! Вони всі горять! 

Розділ десятий

СПАЛЕННЯ СЛІВ 

В якому Стенлі зберігає спокій — Мокр-герой — Немає нічого хорошого в пошуках кішки — Щось у темряві — Пан Ґрайль нарвався — Вогонь і вода — Пан Губперук допомагає Сторожі — Танці над прірвою — Пан Губперук здобуває віру — Час можливостей — Заколка панни Маккаларіят — Диво 

Пошта горіла. 

Частина стелі обвалилася, і в полум’я посипалося ще більше листів. Вогонь уже дістався верхніх поверхів. Коли Стенлі тягнув Шеляга по підлозі, на плити підлоги полетів ще один шмат штукатурки, а старі конверти, що ринули слідом за ним, вже палали. Під далекою стелею ворушився густий, як суп, дим.  

Стенлі затягнув старого в їхнє помешкання-роздягальню й уклав на ліжко. Також він врятував і золотого капелюха, адже пан Губперук напевне розгнівався б, якби він цього не зробив.  

Потому він зачинив двері і зняв з полиці над Шеляговим столом «Книгу правил». Стенлі методично перегортав сторінки, доки не натрапив на закладинку, яку сам же й зробив хвилиною раніше, на сторінці «Дії на випадок пожежі». 

Стенлі завжди дотримувався правил. Якщо цього не робити, абсолютно все може піти не так. 

Наразі він уже виконав п. 1: «У разі виявлення відкритого вогню зберігайте спокій». 

Тепер він дійшов до п. 2: «Гучно та розбірливо прокричіть: “Пожежа!”» 

— Пожежа! — прокричав Стенлі й позначив п. 2 олівцем. 

Далі йшов п. 3: «За можливості спробуйте загасити вогонь». 

Стенлі підійшов до дверей і відчинив їх. Всередину потяглися язики вогню і дим. Якусь хвилю Стенлі роздивлявся їх, потім похитав головою й зачинив двері. 

П. 4 навчав: «Якщо вас оточено вогнем, спробуйте знайти вихід. Не відчиняйте двері, якщо вони теплі на дотик. Не користуйтеся сходами, якщо на них є відкритий вогонь. Якщо виходу не знайдено, зберігайте спокій та очікуйте а) порятунку або