Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

Селезньов сів коло Книша, сопучи. Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

— А ви чого стоїте? — повернувся до нього Антон Петрович. — Сідайте, сідайте, чай будемо пити.

Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима.

— Партнер? — випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника.

— Що зводили питати? — спитався його той, як жар займаючись.

— Ні-ні, не грає, — одказав хазяїн.

— Черт с ним! — прогув басюкою Селезньов.

— А-а... в карти? — догадався Колісник. — Не вмію і в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дівчина принесла на підносі два стакани чаю і подала їх Книшеві і Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками... Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі.

— Это откуда у тебя такая взялася? — спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату.

— А що? запала в око? — зареготався Рубець.

— Ну что — запала! Девка, как есть девка — настоящая! Не наших городских шлюх, — бубонів Селезньов.

— Та вона чогось мені по знаку; я її десь бачив, — казав Книш.

— Бачили? Ні, такої ви зроду не бачили! — реготався Рубець.

— Да ну, не дури! Говори, где взял? — напира Селезньов.

— Найняв. Недавно найняв, — повідав хазяїн. — Виходжу раз на базар —• стоїть дівчина-селянка. "Ти чого, — питаю, — стоїш тут? Винесла що продавати?" — "Ні, — каже, — найматись..." — "На ловця, — думаю, — і звір біжить". Я саме свою комнатну розщитав... Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", — каже. "У кого?" У кого б ви думали? — спитався хазяїн, помовчавши. Всі тільки дивились на нього і ждали одказу.

— У Загнибіди! — випалив Рубець.

— Та-та-та... — затарабанив Колісник. — Знаю, знаю; бачив, бачив... Христею зоветься?

— Христею, — одказав хазяїн. — Як сказала вона мені — у Загнибіди, то я й задумався, — почав він далі.

— То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, — перебив його Книш. — Десь я її бачив. А я ж її у поліції бачив, її пригоняли на слідствіе.

— Отож і мені страшно стало, — хвалиться Рубець. — Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А гляну на неї — щось не віриться, щоб така давила. "Ти, — питаю, — коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". — "Оце, — каже, — після смерті хазяйки одійшла". — "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" — питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" — "Та як же, — каже, — через ту брехню немає мені просвітку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, — зараз і назад". Подумав я: "Коли б вона справді була винна..."

— Та то її вплутав Загнибіда, щоб затягти діло. Потім сам в усьому признався, — перебив Книш.

— Та постійте ж бо, — одказав хазяїн. — Подумав ото: "Коли б була винувата — не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тільки попереду справлюся де слід". — "То найміть, зробіть милость", — просить сама. Привів я її додому, а сам — до слідователя. І от, як ви кажете, що то її Загнибіда вплутав, так і слідователь каже... Так я її учора й договорив.

— А дорого? — спитався Книш.

— Десять рублів, на моїй одежі.

— Талан! — скрикнув Колісник.

— Питаю її: що за рік? А вона: "Що хочете, тільки на вашій одежі". Кажу — десять буде? "Буде", — одказує. На тому і порішили.

— Дурна селянка! — сміється Колісник.

— Та якщо така вона й далі буде, — повідав Рубець, — то я їй і двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що З неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

— То ще — поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати, — увернув Книш.

— Правда ваша, правда, — каже Колісник. — У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!

— Що москалі — то москалі, — умішався Рубець, — а то ще и такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об'їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, — так зразу і присне, так і палахне вгору!

— Городська, городська, — мовив Колісник. — Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!

Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.

— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.

— За що? Хто ж його знає, за що, — повідав Книш. — Усяко кажуть: одні його винуватять, другі їі. Вона, кажуть, ревнива дуже була... Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася... Ну, він і пом'яв...

— Добре попом'яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.

— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов. — Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.

— Зараз! зараз! — замовив той. — Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!

— Да мне все равно. Кого ж четвертым?

— Хто четвертим? — пита хазяїн. — Нема четвертого.

— А ваш квартирант? — спитав Книш. Рубець тільки махнув рукою.