Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

криза мала три важливі наслідки. По-перше, вона безпосередньо призвела до створення двох німецьких держав — результату, якого жоден із союзників не прагнув ще чотирма роками раніше. Для західних держав це стало привабливою та досяжною метою; насправді, попри всі публічні заяви про необхідність об’єднання Німеччини, ніхто не хотів його якнайшвидшого втілення. Коли дев’ять років по тому президент Шарль де Ґолль запитав у прем’єр-міністра Британії Гарольда Макміллана його думку про об’єднану Німеччину, той відповів: «У теорії. У теорії ми завжди маємо підтримувати об’єднання. У цьому немає небезпеки». Що ж до Сталіна, щойно він усвідомив, що не може ані змагатися із союзниками в прихильності німецького населення, ані змусити їх відмовитися від своїх планів, то вирішив, що окрема східнонімецька комуністична держава — це найкращий варіант серед найгірших.

По-друге, Берлінська криза вперше зобов’язала Сполучені Штати до значної військової присутності в Європі на невизначений час. Це було досягнення Ернеста Бевіна, британського міністра закордонних справ. Саме Бевін успішно переконав американців узяти лідерство в берлінському повітряному мості, щойно Маршалл та генерал Клей (командувач США в Берліні) запевнили Трумена, що цей ризик вартий того, щоб на нього піти. Залученість Франції до Берлінської кризи знижувалась, оскільки від 18 липня до 10 вересня 1948 року країна перебувала в політичній кризі, а в Національній асамблеї не було чіткої парламентської більшості.

А по-третє, і цей висновок випливав з перших двох, Берлінська криза прямо призвела до переоцінки західних воєнних розрахунків. Якщо Захід збирався відборонити своїх німецьких підзахисних від радянської агресії, тоді він мав забезпечити себе відповідними засобами. На початку Берлінської кризи американці розмістили в Британії стратегічні бомбардувальники, що могли бути застосовані для атомних бомб, яких США на той час мали п’ятдесят шість. Але Вашингтон не мав визначеної політики щодо використання атомних бомб (сам Трумен особливо неохоче розглядав їх застосування), а у випадку радянського наступу європейська стратегія США все ще передбачала відхід з континенту.

Центральна та Східна Європа після Другої світової війни

Воєнне переосмислення почалося після Чеського перевороту. Через нього Європа увійшла в добу загостреного відчуття небезпеки. Про можливість війни говорили багато. Навіть американського генерала Клея, зазвичай не схильного до перебільшень, не оминув поширений тоді страх: «Упродовж багатьох місяців, послуговуючись логічним аналізом, я вважав і стверджував, що війни, найімовірніше, не буде ще принаймні десять років. В останні кілька тижнів я відчуваю в радянському підході невловиму зміну, якої я не можу означити, але через яку мені здається, що війна може раптом заскочити нас зненацька». Саме в цій атмосфері 17 березня 1948 року Конгрес США ухвалив План Маршалла, а європейські союзники підписали Брюссельський договір. Останній був класичною угодою, яка на п’ятдесят років зобов’язувала Британію, Францію та країни Бенілюксу «співпрацювати щодо заходів взаємної підтримки у разі повторення німецької агресії», тоді як європейські політики дедалі виразніше усвідомлювали свою безпорадність та незахищеність перед радянським тиском. У цьому контексті вони, як і раніше, були вразливі. Дірк Стіккер, міністр закордонних справ Нідерландів, пізніше зазначав про той час: «У Європі ми мали лише усну обіцянку американської підтримки від президента Трумена».

До зміни підходу США підштовхнули британці. У своїй промові в парламенті 22 січня 1948 року Ернест Бевін заявив про участь Британії в спільній оборонній стратегії, «Західноєвропейському cоюзі», разом з її континентальними сусідами на тій підставі, що безпекові потреби Британії та континенту нерозривні. Це свідчило про суттєву зміну підходу порівняно з попередньою логікою британців. Про створення Західноєвропейського союзу офіційно оголосили разом із Брюссельським договором, але, як пояснював Бевін Маршаллу в повідомленні від 11 березня, цей інструмент був би неповноцінним, якби не поширювався на концепцію північноатлантичної безпеки як такої. Маршалл виявив ще більшу прихильність до цього аргументу, оскільки тоді Сталін саме чинив значний тиск на Норвегію, щоб змусити її підписати пакт про «ненапад» із Радянським Союзом.

Отже, за наполяганням Бевіна між представниками Британії, США й Канади у Вашингтоні відбулися таємні переговори, на яких підготували першу версію договору про атлантичну оборону. Шостого липня 1948 року, через десять днів після початку берлінського повітряного мосту та одразу ж після виключення Югославії з Комінформу, до цих переговорів запросили й інших членів Брюссельського договору, з-поміж яких Франція була не дуже рада дізнатися, що «англо-американці» знову впорядковували світ за її спиною. До квітня наступного року США, Канада й десять європейських держав погодилися стали членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Створення НАТО було визначним досягненням. Навіть у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати візьмуть на себе зобов’язання щодо європейського військового альянсу. У Конгресі США багато хто принципово не хотів схвалювати статтю 5 Договору (який зобов’язував членів НАТО прийти одне одному на допомогу в разі атаки), і Договір отримав підтримку Конгресу тільки тоді, коли, після трьох місяців обговорень, був представлений як пакт атлантичної оборони, а не євро-американський альянс. Коли Дін Ачесон презентував позицію Адміністрації в Сенаті, то навіть завбачливо підкреслив, що Америка не відряджатиме значні наземні сили до Європи.

І це справді відповідало американським намірам. Якщо Сполучені Штати вперше за весь час і взяли на себе зобов’язання перед європейським альянсом, то лише тому, що багато хто у Вашингтоні вбачав у НАТО приблизно те саме, що і в Плані Маршалла: спосіб допомогти європейцям повірити в себе і навчитися самим давати раду своїм справам — у цьому разі своїй обороні. Саме по собі НАТО нічого не змінило для військової рівноваги в Європі: з чотирнадцяти дивізіонів, розташованих у Західній Європі, тільки два були американські. Західні союзники все ще поступалися наземними силами у дванадцять разів. Начальники штабів США в 1949 році прогнозували, що ефективну оборону на Рейні можна буде розбудувати щонайшвидше в 1957 році. Тож те, що 9 квітня 1949 року на церемонії підписання Північноатлантичного договору в Конституційній залі у Вашингтоні музичний гурт грав «Маю багато з нічого…»[86], було геть не недоречно.

Утім з європейської перспективи все здавалося інакшим. Американці не надавали великого значення військовим альянсам; але для європейців, як попереджав колег Вальтер Беделл Сміт[87] на засіданні Штабу політичного планування Держдепу, «папірець із обіцянками підтримки важить справді набагато більше, ніж він будь-коли міг би для нас важити». Напевно, це не повинно було вже аж так дивувати — вони не мали нічого іншого. Принаймні