Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

НЕ ГОДУВАТИ СЛОНА 

— Оце, — сказала Сюзен, — вже добре. Її не можна виконати…

— …бо тут немає слона, — доповнив Сюзен Лобсанґ. — Здається, я починаю розуміти, в чому суть…

— Це пастка для аудиторів, — сказала Сюзен, дивлячись на пакувальний ящик.

— А тут є ще одна добра вказівка, — зазначив Лобсанґ.

ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК 

Згідно з наказом 

— Гарний хід, — погодилася Сюзен, — але хотіла би знати… хто встановив усі ці знаки?

Десь за їхніми спинами почулися голоси. Були приглушені, аж раптом пролунав вереск.

— …написано «Наліво», але показує «Направо»! Це не має сенсу!

— Це твоя провина! Ми не виконали першу вказівку! Горе тим, хто збивається на манівці непослідовності!

— Не звинувачуй мене, органічне нещастя! Я підвищую голос на тебе, ти…

Пролунав глухий удар, хтось задихнувся й заверещав, а тоді цей крик розчинився в порожнечі.

— Вони що, б’ються? — здивувався Лобсанґ.

— Можемо тільки надіятися на це. Ходімо, — наполягла Сюзен. Вони крадькома рушили далі, прокладаючи собі шлях у лабіринті розкиданих ящиків повз ще один знак, на якому було написано:

КАЧКА 

— Ага… це вже починається метафізика, — сказала Сюзен.

— А чому качка? — не зрозумів Лобсанґ.

— І справді, чому?

Звідкілясь з-за ящиків почувся вкрай роздратований голос.

— Що то за органічний слон достобіса? Де він?

— Тут немає слона!

— А звідки тоді взявся цей знак?

— Це…

…і знову пролунав здушений і нетривалий вереск. А тоді… квапливі кроки.

Сюзен і Лобсанґ відсахнулися в тінь, а тоді Сюзен зронила:

— У що це я вступила?

Вона нахилилася й підняла з землі щось м’яке й липуче. А підводячись, побачила, як з-за рогу вигулькнув аудитор.

У нього були вибалушені нестямно очі. Він спробував зосередити погляд на Сюзен і Лобсанґові, немовби намагався пригадати, хто вони такі і що тут роблять. Але в руках у нього був меч, якого він тримав правильно.

За його спиною виникла якась інша постать. Однією рукою вона схопила аудитора за волосся і смикнула його голову. Другою рукою вона затулила йому роззявленого рота.

Аудитор якусь мить опирався, а тоді завмер. Після чого взагалі розпався на крихітні частинки, що завертілися і щезли в небуття.

Якусь мить останні пригорщі цих частинок намагалися утворити в повітрі контури низенької постаті в каптурі. А тоді це все також розсіялося з вереском, від якого аж мурашки побігли по спині.

Сюзен люто глянула на постать перед нею.

— Ти… ти не можеш бути… хто ти? — домагалася вона.

Постать не відповідала. Можливо, тому, що її ніс і рот були затулені маскою зі щільної тканини. На руках у неї були товсті рукавиці. І це було дивно, бо решта її тіла була вбрана у вечірню сукню з блискітками. З норковою накидкою. І з наплічником. І з величезним розкішним капелюшком, кількість пір’їн на якому свідчила про те, що заради цього було цілковито винищено три рідкісні породи птахів.

Постать понишпорила в наплічнику, а тоді простягла їм аркуш темно-коричневого паперу, немовби пропонуючи Святе Письмо. Лобсанґ обережно взяв його в руки.

— Тут написано «Люксусовий набір від «Гіґз і Мікінс», — повідомив він. — Карамельні хрустики, фундук-сюрприз… Це шоколадні цукерки?

Сюзен розкрила долоню й подивилася на роздушену шоколадку «Полуничний вихор», яку вона перед тим підняла з землі. Тоді пильно придивилася до постаті.

— Як ти знала, що це спрацює? — запитала вона.

— Будь ласка! Не треба мене боятися, — пролунав приглушений маскою голос. — У мене залишились тільки з горішками, а вони не так швидко тануть.

— Перепрошую? — перепитав Лобсанґ. — Ви щойно вбили аудитора шоколадкою?

— Так, то був мій останній «Помаранчевий крем». Ми тут незахищені. Ходіть зі мною.

— Аудитор… — зронила Сюзен. — Ти теж аудитор. Це так? Чому б я мала тобі довіряти?

— Бо більше немає кому.

— Але ж ти належиш їм, — наполягала Сюзен. — Я бачу це, навіть під усім оцим… оцим маскарадом!

— Я їм належала, — заперечила леді Л女жон. — А тепер я радше належу сама собі.

На горищі мешкали люди. Там була ціла родина. Сюзен не знала, легально вони там перебували чи нелегально, або ж у якомусь перехідному стані, такому поширеному в Анк-Морпорці з його хронічним дефіцитом житла. Адже значну частину свого життя мешканці міста проводили на вулиці, бо всередині їм просто бракувало вільного місця. Цілі родини мусили жити позмінно, тож ліжка у спальнях були цілодобово зайняті. Схоже на те, що музейні доглядачі й гіди, які знали дорогу до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі» Караваті, переселили свої сім’ї до цього захаращеного горища.

А рятівниця просто долучилася до них. Довкола столу на лавках сиділа, застигши в позачассі, чиясь родина або принаймні одна з її змін. Леді Л女жон скинула капелюшок, вбрала його на голову жінки-матріарха і струснула волоссям. Тоді вона зняла важкі пов’язки, що затуляли їй носа й рота.

— Тут ми у відносній безпеці, — пояснила вона. — Вони здебільшого на центральних вулицях. Добрий… день. Мене звати Міріа Л女жон. Я знаю тебе, Сюзен Стогелітська. А от цього молодого чоловіка, як це не дивно, не знаю. Припускаю, ваша мета — знищити годинник?

— Зупинити його, — уточнив Лобсанґ.

— Чекай-но, зачекай, — утрутилася Сюзен. — Це все не має сенсу. Аудитори ненавидять усе, пов’язане з життям. А ти ж також аудиторка?

— Я вже й сама не знаю, хто я, — зітхнула леді Л女жон. — Знаю тільки, що саме зараз я є тим, чим не повинен бути аудитор. Нас… їх… нас треба зупинити!

— Шоколадом? — запитала Сюзен.

— Почуття смаку є для нас новим. Невластивим. Ми проти нього беззахисні.

— Але… шоколад?

— Сухе тістечко мене мало не вбило, — пояснила її світлість. — Сюзен, чи можеш ти уявити, що означає вперше в житті відчути смак? Ми ретельно вибудували наші тіла. О, так. Безліч смакових рецепторів. Вода немов вино. Але шоколад… Ми втрачаємо розум. Не існує нічого, крім цього смаку, — вона зітхнула. — Припускаю, що це чудовий спосіб померти.

— Але на тебе це, здається, не впливає, — підозріло зауважила Сюзен.

— Маска й рукавиці, — пояснила леді Л女жон. — Але навіть вони ледве стримують мене від спокуси. Ой, а де ж мої добрі манери? Прошу сідати. Підсуньте собі дитину.

Лобсанґ і Сюзен перезирнулися. Леді Л女жон це помітила.

— Я щось не те сказала? — розгубилася вона.

— Ми не використовуємо людей замість меблів, — пояснила Сюзен.

— Але ж вони цього не знатимуть? — здивувалась її світлість.

— Ми знатимемо, — пояснив Лобсанґ. — Ось у чому річ.

— Ага. Мушу ще багато чого навчитися. Боюся… боюся, що без ознайомлення з контекстом важко збагнути людське існування. А ви, сер, ви можете зупинити годинник?

— Я ще не знаю, як, — відповів Лобсанґ. — Але я… я думаю, що знатиму. Я спробую.

— А чи знатиме годинникар? Він тут.

— Де? — здивувалася Сюзен.

— Там у коридорі, — повідомила леді Л女жон.

— Ти затягла його сюди?

— Він ледве міг ходити. Зазнав великих ушкоджень під час бійки.

— Що? — перепитав Лобсанґ. — Як він узагалі міг ходити? Ми ж поза часом!

Сюзен набрала повні груди повітря.

— Він може керувати власним часом,