Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

заважає працювати. Він уже давно міг вийти на пенсію, але вирішив, що зі своєї контори відправиться просто на цвинтар. Лусія й Карлос попрощалися з властивою їхнім багаторічним стосункам чемною байдужістю, без ворожості й не зробивши спроби порозумітися. Не минуло й тижня, а Карлос уже винайняв помешкання, і Даніела допомогла йому влаштуватися.

Попервах Лусія відчувала розлучення мов якусь порожнечу. Вона звикла до емоційної відсутності чоловіка, однак коли той зник зовсім, час зробився для неї надто довгим, дім — надто великим, а в порожніх кімнатах відбивалася луна; вночі вона чула скрадливі Карлосові кроки й звуки води, що текла в його ванній. Жінку брав розпач через те, що раптово урвалися незначні, але звичні повсякденні ритуали; до цього додавалася тривога тих місяців, коли її напихали ліками, щоб подолати хворобу. Вона почувалася покаліченою, слабкою, голою. Даніела вважала, що лікування позбавило імунітету її тіло й душу. «Думай не про те, чого тобі бракує, мамо, а про те, що маєш», — казала дочка. Вона твердила, що це єдина нагода оздоровити тіло й розум, позбутися зайвого тягара, очиститися від гніву, комплексів, лихих споминів, неможливих прагнень й іншого непотребу. «Звідки в тебе така мудрість, доню?» — запитувала Лусія. «З Інтернету», — відповідала Даніела.

Карлос пішов безповоротно, немов перебрався на інший континент, хоча насправді мешкав за кілька кварталів від Лусії. Він жодного разу не поцікавився її здоров’ям.

Лусія прибула до Брукліна у вересні 2015 року, сподіваючись, що зміна середовища піде їй на користь. Вона втомилася від буденності, настав час перетасувати карти долі — можливо, цього разу випадуть трохи кращі. Розраховувала, що Нью-Йорк стане першим етапом довгої навколосвітньої подорожі. Сподівалася віднайти й інші шанси і мандрувати, доки стане сил та обмежених коштів. Жінка хотіла залишити позаду втрати й біль останніх років. Найтяжчою була смерть матері, що вразила її сильніше, ніж розлучення та рак. Спершу втечу чоловіка вона сприйняла як зрадницький удар у спину, але згодом почала вбачати в ній дарунок свободи й спокою. Відтоді спливло кілька років, і Лусія мала вдосталь часу, щоб примиритися з минулим.

Довше довелось виходжуватися після хвороби, через яку зрештою й утік Карлос. Після подвійної мастектомії[65] й місяців хіміотерапії та опромінення вона схудла, полисіла, залишилася без вій та брів, з посинілими вухами й рубцями, але була здоровою й мала добрий прогноз на майбутнє. Їй відновили груди за допомогою імплантів, які трохи запалювалися, поки м’язи й шкіра посувалися, щоб дати їм місце — це був болючий процес, який Лусія через марнославство витримала без жодного зойку. Будь-який біль видавався жінці кращим за її плаский, покраяний рубцями тулуб.

Перипетії того року хвороби викликали в неї палку жадобу до життя, начеб винагородою за страждання стало відкриття філософського каменю, ефемерної речовини алхіміків, здатної обертати свинець на золото й омолодити людину. Страх перед смертю вона втратила раніше, спостерігаючи елегантний перехід від життя до смерті своєї матері. Як і тоді, знову виразно відчула незаперечне існування душі, цього первоначала, яке ні рак, ні що інше не могли здолати. Хай там що, а душа переважала. Свою можливу смерть Лусія уявляла як поріг, і жінці було цікаво, щó відкриється їй по той бік. Вона не боялася переступити його, але поки перебувала в цьому світі, хотіла жити сповна, нічого не боячись, переможно.

Курс лікування завершився наприкінці 2010 року. Місяцями Лусія намагалась не дивитися в дзеркало, насувала мало не на очі рибацький капелюх, поки Даніела не викинула його на смітник. Дівчині щойно виповнилося двадцять років, коли Лусії повідомили діагноз, і дочка, не вагаючись, кинула навчання й повернулася до Чилі її доглядати. Лусія просила не робити цього, але згодом зрозуміла, що присутність дочки в цей час була необхідною. Коли дівчина прилетіла, матір ледве її впізнала. Даніела подалася до США взимку — бліда, перекутана панночка, а повернулася засмагла, половина голови поголена, половина — в зелених пасмах, шорти, солдатські черевики на волосатих ногах — готова доглядати матір і розважати інших пацієнтів лікарні. Щойно з’явилася у відділенні, почала, вітаючись, обціловувати людей, що спочивали в своїх кріслах, під’єднані до крапельниць, через які в них повільно вливалися наркотики, а потім роздавала ковдри, поживні батончики, соки й журнали.

Вона ще й року не пробула в університеті, проте розмовляла так, начеб разом із Жаком Кусто плавала морями серед синьохвостих сирен і затонулих бригантин. Дівчина посвятила пацієнтів у сенс термінів ЛҐБТ-спільнота, лесбійки, ґеї, бісексуали й транссексуали, детально розтлумачивши відмінності між ними. У цю новину була втаємничена молодь у США; в Чилі ніхто й гадки не мав про таке, тим паче пацієнти онкологічного відділення. Даніела пояснила, що сама належить до нейтрального чи то плинного роду, бо ніхто не зобов’язаний приймати нав’язаний статевими органами поділ на чоловіків і жінок, кожна людина може визначати себе на власний розсуд і в майбутньому змінити думку, якщо інша стать видасться їй зручнішою. «Мов індіанці в деяких племенах, котрі змінюють своє ім’я на різних етапах життя, бо одержане при народженні їм уже не відповідає», — уточнила вона, спричинивши ще більшу розгубленість аудиторії.

Даніела залишалася поруч із матір’ю в період її одужання в хірургії, впродовж повільних стомливих годин, коли Лусії робили переливання крові, й поки тривав шлюборозлучний процес. Спала поруч, готова скочити з ліжка й допомогти в разі потреби; дочка підтримувала її своєю грубуватою ніжністю, жартами, бульйонами й умінням плавати в бюрократичних морях медицини. Силоміць повела Лусію купувати нову одіж і посадила на розумну дієту. А коли облаштувала нове холостяцьке життя батькові й поставила міцно на ноги матір, попрощалася, мов і не було нічого, й поїхала така ж життєрадісна, як приїхала.

До хвороби Лусія вела спосіб життя, який сама визначала як богемний, а Даніела як нездоровий. Багато років курила, не робила зарядки, щодня запивала вечерю двома келихами вина й заїдала морозивом, мала зайву вагу і відчувала біль у колінах. Одружена кепкувала зі стилю життя свого чоловіка. Вона ліниво розпочинала день чашкою кави з молоком і двома круасанами в ліжку, гортаючи при цьому газету, а він випивав якусь густу зелену рідину з бджолиним обніжжям і мчав до контори, де на нього чекала ошатно вбрана вірна секретарка Лола. У своєму віці Карлос Урсуа тримав форму й ходив виструнчений, мов спис. Лусія, змушувана непоступливою Даніелою, почала наслідувати його й невдовзі помітила результат на вагах у ванній кімнаті і в бадьорості, якої не відчувала з часів юності.

Лусія й Карлос побачилися знову через півтора року, коли