Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Життя безцінне. Світ безцінний. Кожен-кожен. Ти почнеш відчувати це, щойно опинишся на краю.

— А ти — на краю? — спитала дівчина, відчуваючи, що за усмішкою Амона знову прозирає тінь.

— Ні. Просто хочу насититися життям, — хлопець подався вперед і вперся чолом у чоло Рен. — Послухай, богине моя, а давай зустрічатися?

— Це ж як? — усміхнулася дівчина, певна, що він жартує.

— Просто. Ти і я. Обожнюватиму тебе й носитиму на руках. Будемо жити разом, пити моє вино щовечора і переплітати пальці під партами… Якийсь час це буде дуже весело. Потім завжди стає сумно, але перш ніж це трапиться, ми встигнемо повеселитися.

— Думаю, не варто, Діонісе.

— Чому? — в голосі Амона розчарування не було, лише цікавість.

— Бо ти ж не любиш мене.

— Люблю.

— Я про іншу любов.

— Усі пишуть про неї, — Амон зітхнув і відсторонився трохи вбік. — Усі підносять її, але найліпше закохатися в близького друга. А та,

інша любов ]]> , вона руйнує. Вона не така, як потрібно для людського щастя.

— А ми й не зовсім люди… уже, — перед очима Рен чітко постала картина, коли Аматерасу розітнула шпилькою свою руку.

— І то правда, — хлопець знову пожвавився. — Гаразд, коли ти не бажаєш розділити зі мною шлях палких коханців, то, може, хоча б розділиш шоколадку? Вона з горішками і гранатом: про мене, гранат — це смак розбитих надій.

— Не говори про розбиті надії, Діонісе, — усміхнулася Рен. — Бо ми з тобою — не на краю. А навіть коли виявиться, що так, то хто сказав, що це — незборимо?

— Ніхто. Ніхто такого не казав, — заусміхався Діоніс.

Розділ 4

У вогонь і у воду

— Стихія!

Торарей, який єдиний з викладачів гордо носив звання доцента, рвучко підняв руку, і її обвила смуга полум’я. За мить воно сипонуло іскрами та обернулося на водяний потік, що вився довкола його зап’ясть. Тоді вода бризнула в усі боки, але повернулася до викладача саваном із піску, котрий шурхотів, обвиваючи Торареєву постать. Пісок розвіяв потік вітру, який здмухнув заодно й половину конспектів зі столів. Проте ефекту було досягнуто: студенти невідривно слідкували за кожним доцентовим порухом.

— Бачу, це буде цікавіше, ніж історія… — збуджено шепнув Амон, прибираючи з обличчя кучері, сплутані вітром і щедро присипані піском.

— Отже, демонстрацію закінчено, — усміхнувся Торарей, коли закінчив струшувати піщинки з бордової майки. З-поміж усіх викладачів він статурою найбільш скидався на древню статую, та єдиний не одягав нічого химерного. — А тепер одразу до справ. Мене звуть — хто ще не знає цього якимось дивом — Торарей. Пан доцент Торарей. Я викладаю стихійні сили, і моя дисципліна стане причиною половини ваших синців, опіків, переломів та інших приємних дрібниць навчального процесу. І так, Діонісе, це буде зна-ачно цікавіше за історію… А тепер — обирайте! Обирайте щось одне — стихія стане вашим профілем надовго. Попереджаю одразу: братися за кілька напрямків не треба. Ви опануєте їх значно пізніше. Якщо доживете, — Торарей засміявся, але його ніхто не підтримав.

Здійнялося кілька рук.

— Так? — викладач кивнув до студентки на другій парті.

— Слухайте, ви все, звичайно, кльово показали, — озвалася Медея. — Та як, заради богів, ми маємо самі собі щось обрати?

Рен крадькома зиркнула в Медеїн бік. Після того як її чаклунські сили запечатала директорка, негласна очільниця зникальників постійно видавалася невдоволеною життям, тож нічого особливо не змінилося.

Торарей насупився.

— Надаль, це не те, що можна пояснити словами. Ви відчуєте, що це — ваше.

— Проведіть аналогію… будь ласка.

Викладач склав руки на грудях і замислено прихилився спиною до дошки, наче справді задумався над поясненням. Але тоді рвучко витягнув чи то з повітря, чи то з незримого чохла величезний меч. Темне лезо з дзвоном увіткнулося в першу парту.

Парта зі скрипом розділилась навпіл. Дві її задимлені половинки впали на підлогу.

Торарей же закинув меч назад, наче той важив не більше за виделку, і його зброя розчинилася в повітрі, щойно перелетіла через плече.

— Оце — я! — гаркнув доцент. — Вогонь. Бог війни, битви і крові — це одна половина. Другу покажу вам за нагоди, але краще просто неба. Коли станете повноправними богами, то матимете неймовірні сили, а поки зосередьтесь на одній і зможете триматися купи. Питання?

— Яка практична користь від цього? — озвався Персі. — Чи така вже вагома ця стихійна сила, коли, як ви самі сказали, ми матимемо в майбутньому щось неймовірне в своїх руках?

— А ще я сказав: якщо доживете, — посміхнувся Торарей. — Стихії — це зв’язок зі світом, ниточки, які допомагають вам зростися ще глибше зі своїми намистинами. І я б хотів, аби на цьому ми й закінчили, але отам, — він показав рукою вгору, — отам, за межами нашої затишної Академії, на вас чекають не лише світло і щастя. Коли Аматерасу вважатиме за потрібне, ми поговоримо детальніше. Поки що скажу так: що то за порядний бог, коли він не вміє шпурлятися блискавками?

— У нас ніхто не шпурляється блискавками, пане доценте, — гигикнула Медея.

— Ну ось! Страшенне недопрацювання з вашого боку, — Торарей обдав її яскравою усмішкою. — А тепер гайда, до роботи! Станьте в чотири колони. Беремо базову четвірку. Тут вогонь, земля по лівий бік, вода — біля вікна, повітря — біля дверей. Попереджаю: це не остаточне рішення, просто спроба, після якої — розподіл, але все одно обирайте з головою.

На подив Рен, Діке підвелась першою і попрямувала до вікна. Отже, вода.

— А ти куди хочеш? — спитала дівчина у Нікти.

— А мені не можна. Я ж Ха-аос. У певному сенсі моя сила несумісна зі стихійними. То хоч не матиму додаткових занять.

Рен озирнулася на