Жуль Верн - П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн

улоговину. Дік простував, глибоко замислившись, і тільки зрідка крики наглядачів вихоплювали його з задуми. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Уелдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Уелдон вели цим шляхом. Адже іншого шляху на Казонде не було. Як жадав Дік натрапити на її слід!

Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та його товариші.

І хоч як вони потерпали за власну долю, хоч хай як страждали,- серце в них обливалося кров’ю, закипало лютим обуренням, коли вони бачили муки бранців і дику жорстокість наглядачів. Та ба! Вони не могли допомогти мученикам і вчинити опір катам.

На схід од Кванзи десь миль на двадцять розкинувся ліс. Однак він був не такий густий, як понад узбережжям. Може, молоді пагінці витолочували слони, а може, їх нищили численні комахи. Де-не-де ріс бавовник сім-вісім футів заввишки, з якого тут тчуть тканину, вибиваючи на ній потім чорну й білу смужку.

Щоправда, часом доводилось іти через густі зарості, справжні джунглі. Караван губився в них. Хіба що голови слонів та жирафів могли височіти над цими очеретами, товстими й високими, як бамбук, та травами із стеблами щонайменше дюйм у діаметрі. Агенти, безперечно, чудово знали місцевість, а то караван заблудився б.

Вирушали в путь удосвіта; зупинялися опівдні. Перепочивали годину. Розв’язували паки з маніоковим борошном 98 і роздавали невільникам по пригорщі. Часом - якщо солдати по дорозі грабували селище - до цього додавали ще два-три батати 99 або шматочок м’яса - козлятини чи телятини.

Але невільники були такі втомлені після денних переходів під палючим сонцем, що майже нічого не їли. Тож за той тиждень, відколи покинули берег Кванзи, померло душ із двадцять; їхні трупи зосталися на з’їжу хижим звірам, що скрадались назирці за караваном. Леви та леопарди очікували жертв і ввечері та вночі рикали так близько від табору, що, здавалося, мали от-от напасти. Дослухаючись до їхнього рикання, Дік Сенд не без жаху думав про небезпеку, яка чигає на Геркулеса. І все ж, коли б йому, Дікові, трапилась нагода втекти, він не вагаючись скористався б із неї.

Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що пописав він по дорозі від Кванзи до Казонде. В них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п’яти «маршів», які складали перехід у двісті п’ятдесят миль. «Марш» мовою работорговців - це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю.

«25-27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев’ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П’ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс.

Вранці перейшли швидку річку ярдів сто п’ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовин. Двоє жінок, забитих в одну колодку, впали у воду; одна - з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров’ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу.

28 квітня. Переходили ліс - майже весь із височенних баугіній. Португальці називають їх «залізними деревами».

Великий дощ. Земля розгрузла. Йти дуже важко.

Побачив стару Нен. Вона несе на руках хлопчика, хоч сама ледве тягне ноги. Скута із нею невільниця шкутильгає, з її плеча, розсіченого ударом нагая, тече кров.

На ночівлю стали табором під велетом-баобабом з ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Вночі безперестанку рикали леви та леопарди. Солдат застрелив леопарда. Що з Геркулесом?

29 й 30 квітня. Перші прикмети так званої африканської зими. Рясна роса. Закінчується дощовий сезон, що починається в листопаді. Рівнини ще геть затоплені водою. Східні вітри несуть із собою болотну пропасницю.

Ніяких слідів місіс Уелдон і кузена Бенедікта. А їх могли повести тільки до Казонде! Напевно, вони йшли тим самим шляхом, що й наш караван, тільки раніше. Серце точить тривога. Мабуть, малий Джек знов захворів на пропасницю. Чи ж він хоч живий?

1-6 травня. Простували заболоченою рівниною, де ще не висохли дощові калюжі. Подекуди вода сягала до пояса. У воді - безліч п’явок, які присмоктуються до шкіри. Купини поросли папірусом. З води витикаються рослини з великим, мов у капусти, листям. Люди спотикаються об них і часто падають.

Тут водяться дрібні рибки з родини сомових, що їх тубільці ловлять лозяними вершами на харч і на продаж.

Часто неможливо знайти місце для ночівлі. А затопленій рівнині не видно кінця-краю. Доводиться йти в пітьмі. На ранок у колоні недолічуються багатьох невільників. Які ж бо нестерпні страждання! Впавши, люди намагаються враз підхопитися на ноги, а навіщо? Затриматись трохи довше під водою - і кінець усім мукам!.. Але що буде з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права кидати їх напризволяще. Я мушу витримати всі злигодні. Це мій обов’язок!

Які моторошні крики в пітьмі!

Солдати наламали смолистого гілля й запалили. Тьмяне світло осяває темряву.

Ось чому кричали люди! Крокодили! Дванадцять або й п’ятнадцять чудовиськ напали на караван, ухопили кілька жінок та дітей і потягли в воду.

Крокодил черкнув мене по нозі, здерши своєю лускою шкіру. Молодого невільника він поніс разом із шматком колодки, зламавши її. Як кричав бідолашний хлопець із жаху та болю! Я й досі чую той крик.

7-8 травня. Вранці підрахували жертви. Загинуло двадцять душ.

На світанку я став шукати очима Тома і його товаришів. Яка радість: вони живі! Радість? Чи не краще в одну мить позбутися всіх страждань?

Том іде майже на чолі колони. На вигині дороги, коли Бет почав обережно повертати колодку, старий озирнувся, й ми обмінялись поглядами.

Марно видивляюсь стару Нен. Чи її не видно за іншими, чи, може, загинула вночі?

Нарешті затоплена рівнина скінчилася. Дві доби ми брели по воді! Стали табором на горбі. Підсохли проти сонця. Трохи попоїли. Який жалюгідний харч! Пригорща маніоки, жменька маїсових зернят. Брудна каламутна вода. Хто з оцих випростаних долі невільників не підведеться вранці?

Невже місіс Уелдон та