Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

його пильність, збивала з правильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; і аж потім, отямившись після власного нервового напруження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильнішою за нього.

Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, якого вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмарковими спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскраві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.

Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так несподівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду - вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. Задуха спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся назад, знайшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.

- Madame! - гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном.- Est-ce que je peux laisser ces petits avec vous deux minutes? C'est très urgent - je vous donnerai dix franks.

- Mais oui. 42

Він підштовхнув дітей до ятки.

- Alors - restez avec cette gentille dame.

- Oui, Dick. 43

Він знову побіг, але навмання - Ніколь уже ніде не було видно. На його шляху була карусель, він почав оббігати її і зрозумів, що кружляє разом з нею, тільки тоді, коли помітив, що бачить весь час одного й того самого коня. Він проштовхався крізь натовп біля буфетної стойки, потім побачив намет ворожки і, згадавши потяг Ніколь до всього надприродного, шарпнув запону й зазирнув досередини. Низький голос полинув йому назустріч:

- La septième fille d'une septième fille née sur les rives du Nil... Entrez, Monsieur. 44

Він випустив запону й побіг далі, до озера, де край містечка розваг повільно крутилося на тлі неба невеличке «чортове колесо». Там він знайшов її.

Вона сиділа в кріслі, що саме переходило найвищу точку; коли крісло опустилося, він побачив, що Ніколь конвульсивно регоче. Дік позадкував від бар’єра в натовп; поки колесо робило новий оберт, люди помітили, що сміх її - істеричний.

- Regardes-moi ça!

- Regardes donc sette Anglaise! 45

Крісло знов опустилося вниз, але обертання колеса притишувалося, і музика грала повільніше. З десяток людей оточили крісло, коли колесо зупинилося; безглуздий сміх Ніколь викликав у них не менш безглузді посмішки. Та коли Ніколь побачила Діка, сміх завмер у неї на устах - вона спробувала метнутись убік і втекти, але він упіймав її за руку й повів за собою.

- Чим пояснити цей вибрик?

- Ти чудово знаєш чим.

- Ні, не знаю.

- Тільки не вдавай і відпусти мою руку. Я не така дурна, як ти думаєш. Гадаєш, я не бачила, як оте дівчисько тобі підморгувало - оте маленьке, чорняве. Як це підло - вона ж зовсім дитина, їй, мабуть, і шістнадцяти немає. Думаєш, я не бачила?

- Посидьмо тут хвильку, тобі треба заспокоїтися.

Вони сіли за столик, в очах її чорніла безодня підозри, і вона раз у раз проводила рукою перед обличчям, наче щось заважало їй бачити.

- Я хочу випити, замов мені коньяку.

- Коньяку тобі не можна, якщо хочеш, можу взяти пива.

- Чому це не можна коньяку?

- Не можна - і край. А тепер послухай: ніякої дівчини не було, це галюцинація, ти знаєш таке слово?

- Ти завжди кажеш «галюцинація», коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.

У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишається. Він одвів очі.

- Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх забрати.

- Слухай, кого ти із себе удаєш? - не вгавала вона.- Свенгалі? 46

Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли вона сиділа, затиснута в куток його плечем - мимо його волі невблаганно твердим,- він думав про те, що всі вони, дорослі й діти,- жертви нещасливого випадку.

- Зараз ми поїдемо додому.

- Додому! - Від розпачу голос її зірвався на високій ноті.- Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знаходити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!

Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:

- Допоможи мені, Діку, допоможи мені!

Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правильно - чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, увійшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа,- це був розпад і його власного «я». Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і співчуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюріха медичну сестру й віддасть Ніколь під її опіку.

- Адже ти можеш мені допомогти.

Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.

- Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не можеш?

- Я можу тільки те, що робив тоді.

- Невже нема людини, яка могла б мені допомогти?

- Є, напевно. Передусім ти сама. Ходім, треба знайти дітей.

Лотерейних яток з білими барабанами виявилося дуже багато; на його запитання скрізь відповідали здивованими поглядами, і Дік занепокоївся. Ніколь спостерігала все це спідлоба, стоячи осторонь; їй зараз не потрібні були діти, вона відчувала до них тільки неприязнь, як до