Карел - Війна з саламандрами, Карел

гармати. Настала дивна, майже моторошна тиша. Британський уряд заявив у парламенті, що не має наміру вести переговори з саламандрами. Населення районів поблизу затоки Уеш та Лінн-Діпа попередили, що, очевидно, цим краям загрожує великий наступ саламандр, а тому краще було б евакуюватися з узбережжя в глиб країни; але надані для цієї мети поїзди, автобуси та автомобілі вивезли тільки дітей та частину жінок. Чоловіки всі до одного лишились на місці: їм просто в голові не вкладалося, що англієць може втратити свою землю. За хвилину після кінця триденного перемир’я пролунав перший постріл: під звуки полкового маршу «Червона троянда» вистрелила гармата королівського Північно-Ланкашірського полку. У відповідь загримів страхітливий вибух. Долина річки Нен, аж до Вісбека, запалась, і її затопили морські води з затоки Уеш. Окрім усього іншого, під воду пішли знамениті руїни Вісбекського абатства, замок Голланд, корчма «Святий Георгій і дракон» та інші пам’ятки старовини.

Наступного дня британський уряд, відповідаючи на запит у парламенті, заявив, що для оборони узбереж Англії було вжито всіх можливих заходів військового характеру і що не виключені й нові напади на територію Англії, які можуть мати далеко більші масштаби; одначе уряд його величності не може провадити переговори з ворогом, який не щадить цивільного населення і навіть жінок. (Схвальні вигуки). Тепер ідеться вже не про долю Англії, а про весь цивілізований світ. Великобританія бажає почати переговори про міжнародні гарантії, які стримали б ці жахливі варварські напади, що загрожують усьому людству.

Через кілька тижнів після цього у Вадуці зібралася всесвітня конференція держав.

Вадуц обрали тому, що Високим Альпам саламандри не загрожували, а до того ж туди ще раніше повиїжджала більшість заможних людей та визначних суспільних діячів із приморських країн. Конференція, як визнавали повсюди, енергійно взялася за вирішення всіх актуальних світових проблем. Насамперед усі країни (крім Швейцарії, Абіссінії, Афганістану, Болівії та інших держав, віддалених від моря) принципово відмовилися визнати саламандр самостійною державою - учасницею війни, головним чином через те, що потім і їхні саламандри могли б вважати себе підданими цієї саламандрової держави; не виключено, що визнана таким чином саламандрова держава стала б претендувати на суверенітет над усіма водами й узбережжями, де живуть саламандри. Через це і юридично, і практично неможливо було оголосити саламандрам війну чи якимсь іншим чином натиснути на них у міжнародному плані: кожна держава мала право виступати тільки проти своїх саламандр, бо це її чисто внутрішня справа. Тому не могло бути й мови про якісь колективні дипломатичні чи воєнні демарші проти саламандр. Державам, які зазнали їхнього нападу, можна було подати міжнародну допомогу тільки в формі закордонних позик на оборонні потреби.

Тоді Англія висунула пропозицію, щоб усі держави принаймні зобов’язалися припинити постачання саламандрам зброї та вибухових речовин. Уважно розглянувши цю пропозицію, її відхилили - насамперед через те, що таке зобов’язання вже є в Лондонській конвенції; по-друге, жодній державі не можна заборонити, щоб вона постачала своїм саламандрам «тільки для власних потреб» технічне спорядження і зброю для оборони власних берегів; і, по-третє, приморські держави, «як легко зрозуміти, зацікавлені в підтриманні добрих взаємин із жителями моря», а тому вважають за доцільне «поки що утриматись від будь-яких заходів, що їх саламандри могли б сприйняти як репресивні»; проте всі держави ладні були обіцяти, що постачатимуть зброю та вибухові речовини й тим державам, які зазнають нападу саламандр.

На таємному засіданні прийняли пропозицію Колумбії почати з саламандрами хоча б неофіційні переговори. Верховного Саламандра попросять прислати до Вадуца своїх уповноважених. Представник Великобританії різко заперечував проти цього, відмовившись брати участь у спільних із саламандрами засіданнях, та врешті погодився тимчасово виїхати до Енгадіну «з огляду на стан здоров’я». Тієї ночі урядові радіостанції всіх приморських держав передали звернення до його ексцеленції Верховного Саламандра, щоб він призначив своїх представників і послав їх до Вадуца. Відповіддю було хрипке: «Гаразд, цього разу ми ще підемо до вас, але наступного ваші делегати з’являться до мене під воду». Потім - офіційне повідомлення: «Повноважні представники саламандр приїдуть післязавтра ввечері Східним експресом на станцію Букс».

У якнайбільшому поспіху було підготовано все потрібне, щоб прийняти делегатів саламандр; для них опорядили найрозкішнішу лазню у Вадуці й спеціальним поїздом привезли в цистернах морську воду їм для ванн. Увечері на станції в Буксі мала бути лиш так звана неофіційна зустріч, і на неї з’явилися тільки секретарі делегацій, представники місцевої влади й зо дві сотні репортерів, фотографів та кінооператорів. Точно о 6 годині 25 хвилин на станції зупинився Східний експрес. Із салон-вагона зійшли на червоний килим троє високих елегантних добродіїв, а за ними кілька бездоганних, вичепурених секретарів із важкими портфелями.

- А де ж саламандри? - спитав хтось півголосом.

Дві чи три офіційні особи нерішуче ступили назустріч тим трьом добродіям; та перший з них уже сказав тихо й квапливо:

- Ми - делегація саламандр. Я - професор ван Дотт із Гааги, це метр Россо Кастеллі, паризький адвокат, а це доктор Маноель Карвальйо, адвокат із Лісабона.

Ті, що прийшли їх зустрічати, вклонилися й відрекомендувались.

- То ви не саламандри,- зітхнув з полегкістю французький секретар.

- Звичайно, ні,- відказав д-р Россо Кастеллі.- Ми їхні адвокати. Пробачте, он ті добродії ззаду, мабуть, хочуть зняти нас для кінохроніки.

І усміхнених саламандрових делегатів почали завзято фотографувати та знімати на кіноплівку. Секретарі, що зустріли їх, не приховували задоволення. Все ж таки саламандри повелись дуже розумно й тактовно, пославши своїми представниками людей. З людьми легше розмовляти. А головне - відпадають деякі незручності зі сфери доброго тону.

Того ж таки вечора відбулася перша нарада з участю делегатів саламандр. На ній обговорювали питання, яким способом можна негайно відновити мир між саламандрами й Великобританією. Слова попросив професор ван Дотт. Нема сумніву, сказав він, що саламандри зазнали нападу з боку Великобританії: британська канонерка «Еребус» напала у відкритому морі на судно з радіостанцією саламандр, британське адміралтейство порушило мирні торговельні зносини з саламандрами, заборонивши пароплавові «Аменхотеп» вивантажити замовлену партію вибухових речовин; і, нарешті, наклавши ембарго на будь-які поставки, англійський уряд розпочав блокаду саламандр. А вони не мали змоги поскаржитись на ці ворожі дії ні в Гаагу, бо Лондонська конвенція не надала їм такого права, ні в Женеву, бо вони не є членами Ліги націй; отже, їм не лишалось нічого іншого, як удатись до самооборони. І все