Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

До моєї свідомости доходить ця Коваленкова стратегія. Я забуваю на мить, що це ж він тому не хоче покинути мене, що я маю казанка, а голіруч мамалиги він не набере, - я забуваю про це, і мені хочеться гаряче пригорнути мого сердешного побратима і втішати всім, чим тільки я можу.

Я вже починаю ділитися з ним своїм винаходом, хочу розповісти йому, як можна годуватися повітрям, але в цей час, переступивши кілька кроків за чергою наперед, Коваленко несподівано знаходить аж дві стеблини зеленого щавлю поспіль, озирається крадькома на мене, рвучко нахиляється по них, вириває і, відвернувшися від мене, пхає обидві стеблини в рот. Досі щавлем ми ділилися по-братерському...

- Ага, ти такий!

Мені відразу відпадає охота давати Коваленкові спасенні поради, і я міцно замикаюся в собі із своєю злістю.

Коваленко обертається до мене, неначе нічого й не сталося, і знову починає плянувати й плянувати, як би перебігти ближче до кухні.

Люто пече сонце.

Починає крутитися в голові, темніє в очах, мимохіть присідаю, падаю на землю, а очунявши, підводжуся знову - світ іде обертом... Поволі втрачається свідомість часу, стаються перебої з ковтанням повітря, і тільки страшні, болючі вимоги порожнього шлунку знову вертають до свідомости і примушують іще й ще напихати кишки повітрям.

Коваленко не вгамовується. Ось на якомусь, ближчому до нас, закруті, несподівано виникає метушня. Хтось великий у сірій шинелі падає на всі чотири й починає дригати ногами. Там одразу наростає купа людей, збігаються галасливі червоноштанники, в повітрі лунають верескливі вибухи мадярської лайки, майорять приклади, гупають по спинах, шиях, головах збаламученої юрби.

Знепритомнілого відтягають набік, юрба слухняно вишиковується знову по чотири, а ми з Коваленком, дякуючи тимчасовому заколотові й постійній настороженості Коваленка, опиняємося далеко спереду, залишаючи позад себе багато-багато, може й тисячі рядів. Нас пробують тут не визнавати, відпихають назад, але Коваленко так переконливо й так уїдливо доводить, що ми тут стоїмо з самісінького ранку, що з нами, нарешті, миряться, і ми пізно-пізно ввечорі уже коло кухні.

Мамалига ріденька й кисла на смак. Уже багато пізніше, через кілька днів, нам оповідають наші фельдшері, що цю мамалигу варено з якоюсь кислою хемічною рідиною, щоб випробувати стійкість наших шлунків проти інфекційних захворувань.

Але хіба в той час нам про те було думати? Всі наші почуття, всю лють, усю міць образи було зосереджено коло того, що проклятущий мадяр-куховар дав нам на двох тільки один коряк їжі, а на несміливий Коваленків протест телепнув його по голові з усієї сили гарячим коряком.

Ложка в нас одна на двох. Мені належить, як власникові, право першому занурити ложку в гарячу рідину, але Коваленко використовує цей момент на те, щоб усіма десятьма пальцями зчищати з набитої мадяром на голові йому гулі рештки мамалиги й переправляти її в рот.

Цей Коваленків маневр не уникає моєї свідомости, я хочу ковтнути відразу дві ложки поспіль, але Коваленко блискавично спостерігає цей мій намір, судорожно хапає мене за руку, і я передаю йому ложку. Потім - він мені, я знову йому і т.д.

Мамалиги дуже мало. Поївши, ми, здається, голодніші, ніж були. Але я маю глибоко приховану надію на те, що Коваленко так і не виявить незчищеної ним із голови, трохи нижче гулі, порядної плями мамалиги, що стала вже присихати, і що вона дістанеться мені. В тих цілях я настирливо раджу Коваленкові не надягати на гулю кашкета, а вночі, коли ми, щільно пригорнувшись один до одного, примостились на горбочку і Коваленко швидко заснув, я довго злизую сухим, зашерхлим язиком рештки засохлої мамалиги трохи нижче набитої мадяром на Коваленковій голові гулі.

Ця ніч - була страшна ніч. Іще десь далеко до півночі заворушився густо встелений людськими постатями дебреценський луг, і над ним тисячами повісом повисли, даремно рвучись до далекого, синього, зазореного неба, людські стогони, зойки. Тут не заснеш...

У вночішній темряві я бачу, як ворушаться купки людських тіл, як лазять вони навкарачки, мов розворушена черва, як голосно й страшно блюють.

На ранок увесь широкий луг, оточений досить густим ланцюгом немилосердних мадярських гусарів, забльований так, що просто ступити ніде.

Може то діяла кисла хемічна рідина в мамализі, а може - смердюча вода з канави навколо законсервованого хемічного заводу в Дебрецені, - ніхто з десятьох тисяч про це не думав. Люди лежать, сидять, плазують од купки до купки, витираючи одежею загиджений уночі луг, - мовчазні, сірі-сірі, аж зеленкуваті.

Уночі було чути постріли - Коваленко десь довідався, що якась група полонених хотіла втікати, на них стріляли, когось убили, кількох поранили, кількох повбивали прикладами...

Може про такі наслідки годівлі кислою мамалигою, чи водопою з канави щось і думали представники мадярського начальства, бо вже раннім ранком забігали по лузі ,мадярські цуреки (Цурек - цугс-фірер по німецькому - унтер-офіцер, і "цурек" - або-німецькому - назад. Цуреками, глузуючи, дражнили наші полонені вогрожих унтерів, що тільки й уміюгь, мовляв одступати, тікати назад на фронтах), загадуючи всім колишнім санітарам із полонених зголошуватися й ставати до роботи. Із Дебрецена привезли багато нош, і до пів дня півсотні добровільних санітарів переносили на подвір'я цегельні, вибираючи з-поміж гущі розкиданих по лузі тіл тих, хто корчився, безнастанно блював і вже не міг стояти на ногах.

До полудня настягали їх туди шістсот чоловіка. А тих, що залишилися, знову вишикували в ряди перед єдиною кухнею, але сьогодні вже не давали стояти марно: кілька загонів мадяр обходили ряди, наказували розкривати солдатські наші торби, вивертали кишені й відбирали все цінне. Гроші, годинники, ножики, бритви, солдатські георгієвські хрести й медалі, нагрудні срібні хрестики (матірні благословення), біноклі, компаси, мапи, - все було відібрано безповоротно.

Позабирали у всіх і мідні казанки, правда, тут таки