Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

час далеко. Вона й зараз махала радісно крилами, ніяк не могла накупатись в бурхливому морі.

А з морської далини повільно плив табун альбатросів. Вони пильно вдивлялися в морську стихію, ніби розшукували свою загублену подругу. Не моргаючи очима, я слідкував за тим табуном — знайдуть вони мою чайку чи не знайдуть.

Вони її знайшли. Наблизившись до того місця, де купалась одинока чайка, вони враз захвилювались, закружляли на місці, деякі навіть спікірували до самої води. Але моя чайка не поспішала підійматися вгору. А може, вона й зовсім не підійметься?

Покружлявши над чайкою, табун потягнув далі, вбік. Видно, чайкам не було часу роздивлятися на того, хто купався в морі. Вони, напевне, не ласували сьогодні бичками так, як моя чайка, їм треба було шукати поживи. І вже тоді, коли чайки відлетіли далеченько, з великих хвиль знялася моя чайка. Вона летіла легко, енергійно вимахувала крилами і швидко наздогнала табун. За хвилину змішалась із своїми крилатими сестрами, і я, ненароком кліпнувши очима, в одну мить згубив свою чайку. Тепер кожну з них я міг прийняти за свою, бо вони були всі, як одна, круглоголові, чорнокрилі, жовтодзьобі і блакитнуваті, подібні до морської води.

І тихий смуток, і радість, і якесь каяття млоїли мені серце. Я радів за ту чайку — хай літає над морським простором — і я жалкував за нею, бо тепер уже більше ніколи її не побачу.

Не знаю, скільки часу я стояв би на кручі та дивився в море, коли б мене не покликали хлопці. Вони вже встигли натягти між двох стовпів волейбольну сітку і збиралися починати волейбольну гру. Але я підійшов до них не відразу, а тільки тоді, коли веселий табунець невтомних альбатросів відлетів удалину і зник з-перед очей за високим крутим виступом.

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ТЕБЕ, МОРЕ!

Кілька днів ми без перепочинку грали у волейбол. У пас створилося дві команди — в одній верховодив Коська, а в другій — Славик. Команди виявились однакової сили — коли одна забивала гол, то й друга не лишалася в боргу.

Сана запоєм читала книги. В подарованій бібліотеці мало було пригодницьких, і спочатку Ксанка була цим невдоволена. Та прочитавши перший том Аркадія Гайдара, перестала висловлювати своє невдоволення. Навпаки, вона весь час охкала, не могла нахвалитися і все допитувалась, чи тільки два томи в Гайдара, чи ще є й третій. Читала вона не вдома, а поблизу від майданчика, де ми грали в м'яча. Час від часу вона відривалась од книги, щоб взяти й собі участь у гарячих суперечках, без яких неможлива справжня гра у волейбол.

Нарешті набридла нам і гра в м'яча. Трапилось так, що ми грали-грали, а потім ні з сього ні з того, не змовляючись, відійшли, як один, від спортивної площадки і всілися в коло біля старої липи. Якийсь час віддихалися, відсапувалися, а потім заговорив Коська:

— Хіба це гра? Це так — марна витрата енергії. От коли б по-справжньому грати, щоб як майстри спорту.

Павлик, який безпосередньої участі в грі не брав, але був найголовнішим у сутичках, бо судив нашу гру, обурився:

— А хіба ми граємо не по-справжньому? Та я, як суддя… та що я — не бачу, де по-справжньому, а де не по-справжньому…

Його обурення нанівець звів Славик. Він насунув Павликові на очі кашкета і промимрив крізь зуби:

— Мовчи… суддя.

Всі розсміялись. Але Санка, що непомітно підійшла до гурту, заступилася за Павлика.

— А хіба ж він не судить вашої гри? Самі ж просили: «Павлик— суди, Павлик — суди!», а тепер ще й незадоволені.

Павлик ображепо надув губи, відвернувся, посвистував носом. На хвилину запала неприємна мовчанка. Я зрозумів — усім було скучно, всім хотілось чогось нового, цікавого, незвичайного.

Озвалася знову Санка:

— Ось послухайте оповідання Гайдара.

Коська з сумом подивився на товстий томик, а Славик сказав байдуже:

— Ану ж, читай.

Санка почала читати. Виразно, з почуттям, з якимсь внутрішнім піднесенням. І всі заслухалися. Тільки інколи переривали читання сміхом.

— Як, як там написано?

— «Зняв штани і ходить, мов пап».

Ми й не помітили, коли оповідання було прочитане.

— Ще читати?

— Хай уже завтра.

Всі, мабуть, думали над тим, про що писалось у книзі. Бо, справді, не думати було неможливо. Дуже вже правдиво і красиво писав письменник. А може, й не про те думалось моїм друзям? Може, їм просто було сумно, бо одна гра набридла, а друга, більш цікава, ще не була знайдена. І справді, Коська подумав уголос:

— Гуляємо ось, сидимо без діла. Як з школи відпустять, так і роби сам, що хочеш.

Славик ліниво чвиркнув крізь зуби:

— А ти хотів, щоб і влітку тебе тягали до дошки?

З морського берега на кручу вийшов Жорка-одесит. Він 1 плентався стомлено, мов побитий Рябко, його морський кльош ледве тримався на клубах, а кашкет зовсім лежав на вухах і на носі. Побачивши його, Коська крикнув:

— Жорко, як справи?

Жорка ніби й не почув питання. Славик штовхнув Коську вбік:

— Ну, чого лізеш людині в очі? Хіба не знаєш — з роботи його звільнили…

— За віщо? — злякався Павлик.

— Щоб за комір закладав менше…

Не глянувши в наш бік, Шорка пройшов до східців, почав повільно підійматися вгору. За його плечима теліпались вбогі пожитки. Мені чомусь жаль стало Шорку-одесита, може, тому, що я відчував себе в якійсь мірі