Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

Ніна вирішила бути сміливою і «нахабно» розсілась на канапі, як справжня мандрівниця. Схвильовані очі перебігли швидким поглядом по обличчях дяді, Гордія Семеновича та Ялинки, шукаючи в них співчуття.

— Дурненька! — весело озвався Анатолій Сергійович. — Я б же нізащо не поїхав, не попрощавшись з тобою. Я тільки що збирався бігти до тебе.

Він обняв Ніну за плечі і, дивлячись їй в очі, відшукував якісь хороші слова прощання.

— Я не встиг з тобою і наговоритись як слід! Але ж була сила справ, розумієш? А ввечері ти так міцно спала! Та коли я там влаштуюсь і все буде гаразд, ти якось приїдеш до мене в гості… якщо дозволить тато.

— Не в гості, — заперечила сердито Ніна. — Я зараз з тобою — зовсім. До тітки я не повернусь.

— Ніно! — докірливо сказав Анатолій Сергійович. — Не будь свавільною «Еолихою»! Я не можу тебе взяти з собою. Чому — я вчора тобі сказав. Давай-бо краще не сваритись!

— Вас не беруть? — підійшовши, запитала Ялинка, знизала плечима і сердито поглянула на Анатолія Сергійовича. Ніна сподобалась їй ще вчора, в подорожі зі станції, і вона відчувала до неї явну симпатію.

Тим часом пролунав перший-сигнал до підйому. Заспівала сирена, і всі заметушились.

— Ти, Нінок, не сердься, попрощаймося, — сказав Катинський.

Але Ніна одвернулась від нього, дивлячись у вікно. Там, далеко на обрії, вона побачила вогняний диск сонця, що піднімалося з туманних ланів. До болю гостро дівчина відчула всю принаду цього польоту в далеку країну, цей передвесняний холод, хвилювання, тривожний поклик сирени, передчуття незнаних і чудесних пригод. Далека країна, куди вирушали її друзі, видавалась їй прекрасною, як краєчок цього світанкового сонця. Бути від неї так близько і так далеко! Стояти на підлозі повітряного корабля і вернутись назад до нерадісного життя у тьоті Нати!.. Ні, це було надто тяжко, несправедливо!

Біль прорвався нестримно, шалено. Повітряні далі затанцювали у Нінчиних очах, і, втративши всю свою заховану гордість, гордість своїх солідних п'ятнадцяти років, Ніна заплакала вголос, як маленька, як не плакала вже багато років. Вся в сльозах, вона вихопила з кишені пальто лист, кинула його на канапу і розпачливо крикнула:

— Я не повернусь нізащо, чуєш? Хіба ти знаєш, як мені там живеться? Прочитав би краще мого листа, листа…

Ніна плакала, кричала! Це було незвично. Вона ніколи не була плаксою. Анатолій Сергійович швидко розгорнув лист. І з першими ж рядками обличчя його спохмурніло, внтяглось…

Так от як виховують це дівча! Навіть… ні, не може бути!

Розгублений, він зиркнув скоса на Ніну і раптом побачив страшне підтвердження. Біля гострого дівочого ліктика, на руці, якою вона закривала обличчя, він побачив синяк — певно, пам'ятку про життя у ніжної тіточки.

Хтось схопив Ніну в обійми. Її сльози закапали в чиєсь запашне пухнасте волосся.

— Ну, ну! — розгублено мимрив Гордій Семенович.

Ніна відкрила очі. Вона лежала на канапі в обіймах Ялинки. Зніяковілий дядя Толя стояв перед нею з листом у руках.

— Годі, дурненька, — сказав він, — годі. Я ж не знав… Чому ж ти ніколи мені всього не розповідала?

— Вона їде з нами, і це вирішено, — диктаторським тоном сказала Ялинка. — Що ми, до людожерів їдемо, чи що? Вона зовсім не така вже слабенька дівчинка, щоб не витримати нашого життя. Це — наклеп на дівчину! Так само як… на мене! Я сама стежитиму за її навчанням, і нічого вона не втратить!

— Ясно, — усміхаючись сказав Гордій. — Я й раніше був «за»…

Ніна витерла сльози.

— Ну, швиденько біжи по свої речі, — примирливо сказав дядя Толя.

Праворуч на обрії ще лежала смуга піщаних хвиль. Але жовті бархани, наметені пекучими вітрами, відступали все далі в пустелю. Їх перемагали рослини. Цупкі кущики трави міцно скріплювали повзучі піски, і, схоплені в полон, рухливі маси лишалися на місці. Починалось їх переродження…

Ліворуч ішли в далечінь рівні квадрати заселених різними рослинами ланів, городи, садки. Літаки, що були першими сівачами пустелі, спочатку «підгодовували» своїх вихованців. Вони розкидали на десятки кілометрів тонни мінеральних речовин. Сипучий пісок поволі перетворювався в стійкий грунт. Добриво допомагало рослинам рости й міцніше тримати пісок. Проходячи стежкою, Ніна зацікавлено помацала якісь пружні стеблинки. Це ж був каучуконос таутхондрила, штучно створений вченими з кількох рослин. Їй, цій рослині, були не страшні рідні її предкам піски пустель. За каучуковими плантаціями починались городи, оживлені алейками невисоких дерев, а далі розкинувся ще хаотичний пейзаж будівництва — будівлі, контури заводу будівельних матеріалів та імпровізована причальна щогла, на якій, прив'язана, коливалась літаюча ВВЕС. Вона мала завершити обриси Зеленого селища, а в майбутньому Зеленого міста, міста дослідників і науковців, що мали перемогти пустелю.

Там, праворуч від Ніни, червоно-жовта пустеля ще дихала нестерпною спекою. А назустріч повівало приємною вологістю. Тихе дзюрчання води і шум машин чулися зовсім близько. Ніна підійшла до одного з вітронасосів, встановлених тут уже років з три тому — з ініціативи того ж дяді Толі.

Ніна спинилась. Адже це була її модель, жива, діюча модель! І справжній каракумський пісок золотив її підніжжя.

На невисокій башті крутилось кольорове віяло — багатолопатеве колесо тихохідного вітродвигуна. Повільно, не кваплячись, воно передавало свій рух валові зубчатої передачі і потім поршневі