Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

варто. Він наказаний по-інакшому. Що є таке, чого я не знаю?

– Дорко хоче ставити нову хату, – повідомив Юрій.

Іван, як недавно і молодший брат, подивився на хату.

– І правильно, – похвалив він. – Допоможемо. Не в пустелі живеш. А ліс?

Теодор усміхнувся крізь прокурені вуса. Юрій майже слово в слово повторив попередню розмову з братом.

– І тут є вихід, – продовжував той. – Нашого брата сватають на війта.

Іван недовірливо подивився на Теодора.

– Це правда? – засумнівався він.

– Так говорив отець Саламон, – мовив Теодор.

– Тоді правда. А ти?

– А я ще не знаю. Вирішив подумати, порадитись ось з вами.

– Я кажу, щоб згоджувався, – не вгавав Юрій.

– Та згодитися можна, – говорив Іван. – Тільки щоб потім на гірше не вийшло.

– Та гірше вже не буде!

– А ти, Юрку, виявляється, оптиміст, – відзначив Теодор.

– А ти?

– А я песиміст.

– Чому?

– Я вважаю, що буде ще гірше.

Слова Теодора стали справджуватися вже зимою.

Новий 1923 рік не обіцяв бути якимось епохальним ні у житті родини Засмужних, ні для села Кам’янка Лісна, ні для цілої держави. Він почався навіть мажорно. Михайло закінчив школу в основному на «добре» і «дуже добре», про що красномовно свідчило Повідомленє шкільне.

Біда прийшла зі сторони, звідки її ніхто не чекав. Випадково простудився на протязі і майже миттєво згас наймолодший брат Юрій. Хвороба швидко перемогла ослаблений вимушеною кількарічною бездіяльністю молодий організм. Відчуваючи свій неминучий кінець, Юрій наполіг на тому, щоб Теодор привіз до нього адвоката. При свідках Юрій відписав все своє майно (а це два морґи землі) на ім’я Пелагеї. Саме так він хотів віддячити зовиці за все добро, що вона йому зробила.

Юрій Засмужний помер у перший день весни, коли на землі ще лежав неймовірно сліпучий сніг, скований ще зимовим морозом, а на чистому, як вранішня роса, небі світило вже весняне сонце.

Найбільше за ним побивалися Пелагея і малий Михайло.

А ще через декілька днів, 14 березня 1923 року, Рада послів Антанти ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії. Під цією дією Теодора Засмужного таки затвердили на війта, що дуже його здивувало. З цією метою влітку Теодора викликали у земський повіт, у Раву-Руську. Утворений три роки тому у складі Львівського воєводства Рава-Руський повіт включав і Кам’янку Лісну.

Повітове місто зустріло його запахом нещодавньої пожежі. З невідомої причини чомусь загорівся єврейський квартал, і саме він найбільше постраждав.

Біля староства – високої споруди з оригінальним фасадом – вже стояло з півдесятка бричок. Зауваживши вільне місце, Теодор повернув туди коней.

Прибулі скупчилися у дві неоднакові групи. Одна – більша, краще одягнута і… гоноровіша – розташувалася ближче до дверей староства. Лунала голосна польська мова. Було видно, що саме вони тут господарі. Друга група – п’ять чоловік – стояли осторонь і скромно мовчали.

Миттю зорієнтувавшись, Засмужний зібрався вже приєднатися до меншості, як від поляків відділився такого ж, як і він, віку чоловік.

– Драп хоче бути війтом? – здивовано запитав він.

Засмужний уважно придивився до нахаби. Його обличчя, а особливо манера говорити, видалися якимись знайомими. Він спробував згадати, де бачив цей наглий вираз, але пам’ять не могла зразу справитися з цим. Теодор гарячково згадував, дедалі дальше віддаляючись у минуле. Нарешті він співставив свою здогадку з фактами минулого і відповів так, щоб почули всі поляки:

– І це говорить людина, яка так і не змогла стати хоча б єфрейтором!?

Адам Скавронек (а це був він) перекривився. Він не чекав на таку нахабну відповідь Засмужного. Натомість поляк випнув груди і сказав:

– Так, у цісарській армії я не став навіть єфрейтором, як дехто, зате у польській дослужився до капрала.

– Ну і я закінчив війну сотником, – вставив Засмужний. – І не треба пану хвалитися.

– Зате ти воював проти нас, – не вгавав Скавронек.

– А ти проти нас.

Адам злісно подивився на свого колишнього командира і, криво усміхнувшись, впевнено сказав:

– Драп ніколи не стане війтом!

– Це тільки твоє бажання, – відказав Засмужний і, повернувшись, попрямував до своїх, українців.

Невдовзі їх почали запрошувати всередину. Хоч поляки-кандидати на війта і спробували пройти першими, викликали за списком, принцип формування якого залишався невідомим. Теодора Засмужного викликали першим, чому здивувався він сам, не кажучи вже про Адама Скавронека, який просто не знаходив собі місця.

У приміщенні, куди запросили Теодора, він побачив двох літніх чоловіків. Один сидів за масивним дубовим столом. Над ним – із розпростертими крилами коронований білий орел. Другий чоловік примостився за меншим столом осторонь. Перед ним – стосами лежали папки з паперами.

– Теодор Засмужний. 40 років. Віросповідування східного обряду. Селянин Кам’янки Лісної. Пропонується на війта церковною громадою, – не підводячись говорив канцелярист.

– Чи пан розмовляє польською? – поцікавився головний.

Як виявилося, це був повітовий староста.

– Так, вільно розмовляю, – підтвердив Теодор.

– Ще?

– Німецькою.

– Добре. Де воювали?

Засмужний пояснив. Звістку про те, що майбутній війт Польської держави воював проти цієї-таки держави, присутні зустріли не вельми схвально.

– Як ви туди потрапили? – допитувався староста.

– Мобілізували, – відповів Теодор.

Його відповідь, незалежна позиція і цілковита байдужість перед тим, що можуть не затвердити, з одного боку, не сподобалися присутнім, з іншого – імпонували їм.

– Вам відомі ваші обов’язки? – вирішив змінити тему розмови поляк.

– У загальних рисах, – відповів Засмужний.

– Ви повинні опікуватися порядком у відведеному вам селі, слідкувати, щоб люди вчасно платили податки. Ви зрозуміли?

– Так.

– Тоді можете їхати додому. Про своє рішення ми вам повідомимо невдовзі.

Засмужний попрощався і вийшов на вулицю. У відповідь на допитливі погляди поляків, він лише усміхнувся, чим остаточно зіпсував їм настрій.

Але одразу додому він не поїхав. Скориставшись з того, що він у місті, вирішив зробити деякі закупки.

Сподівання поляків і тривоги українців не справдилися в однаковій мірі: незабаром Теодора викликали знову в повіт і урочисто повідомили, що відтепер він війт села Кам’янка Лісна.

Одночасно з роботою, що навалилась на нього, Засмужний не забував про свою мрію – побудувати нову хату. Він закупив ліс, найняв сусідів (благо, грошей для цього йому вистачало), і взимку за стодолою виріс великий стос стовбурів.

Так за щоденною роботою у полі, на побудові будинку і на державній службі проминули двадцяті роки. У 1929 році настоятель місцевої церкви отець Саламон посвятив новозбудовану хату. Йому підспівував вже змужнілий вісімнадцятирічний Михайло Засмужний. Голосом він вдався у батька і віднедавна разом із ним співав у церковному хорі.

Так непомітно для всіх календар показав 1932 рік.

Несподівана розв’язка