Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

і бути подалі від неприємностей, Дмитро, як тільки бричка заїхала на подвір’я, зіскочив з неї і, кинувши на ходу «Дякую!», через город побіг додому. Михайло залишився сам.

Під хатою на призьбі сидів Юрій Засмужний. Роки вимушеної бездіяльності дуже змінили його. Він мучився тим, що став важким тягарем для брата і його родини, але на його нарікання ніхто не звертав жодної уваги: Юрія тут дійсно любили, а малий Михайлик буквально не відходив від хрещеного, іноді ховаючись від батькового гніву.

Ось і зараз він зіскочив з брички і побіг до дядька.

З хати вийшла мама.

– Як з’їздив? – запитала вона чоловіка.

– Добре, – відповів Теодор. – Купив усе, що хотів.

– Всім?

– Та всім. Тільки тепер вже шкодую про це.

Батько скоса подивився на сина, від чого тому стало знову незатишно.

– А що сталося? – занепокоїлася Пелагея.

Вона відчула, що її дитина знову щось натворила, і захвилювалася. Хоч чоловік ніколи і не піднімав руку на сина, його нотації діяли не менш ефективно.

– Потім скажу. Давай нам їсти. Ми зголодніли. А то потім всі будемо мати багато роботи.

Останні слова батька дещо заспокоїли Михайлика. Він відчув, що його провина не досить велика і максимум, що йому «світитиме» – це пропущена сьогодні рибалка. Ну, нічого, щук у Малому є ще досить, наловить іншим разом.

Теодор з допомогою Пелагеї заніс до хати покупки, жінка залишилася поратися з їжею. Теодор знову з’явився у дверях, підійшов до брата, звичним рухом узяв його на руки і заніс всередину. Михайлик пішов слідом.

Обід проходив звично. Теодор розповідав про свою поїздку до Жовкви, говорив, що на базарі і в крамницях беруть і німецькі, і австрійські, і польські, але це триватиме вже не довго, з’явилися якісь нові польські гроші, тому люди намагаються позбутися старих паперів.

– Ніхто не знає, як переводити одні гроші в інші, – говорив Теодор. – Тому крамарі брешуть людям, обманюють їх! А що зробиш? Самі держави не маємо, от і терпимо.

Після спільного обіду, коли мама прибрала зі столу посуд і змела сухою шматкою крихти хліба, батько наказав синові сидіти на місці. Сам встав, підійшов до креденця і поставив перед Михайлом каламар і ручку з пером. Потім покопався у сумці, з якою їздив на базар, і вийняв чистий зошит. Михайло аж засвітився від щастя. Саме про такий зошит він мріяв давно, увесь час просив, щоб тато купив його, а то негарно писати каліграфію на обрізках сірого паперу.

Батько поклав зошит перед Михайлом, розгорнув його. Білі аркуші аж просилися, щоб на них писали.

– Пиши! – сказав тато.

– Що писати? – не зрозумів Михайлик.

– Пиши у першій лінійці: «Слава Всевишньому Богу!»

Малий нічого не зрозумів, але вмокнув у чорнило перо і акуратно, каліграфічно вивів слова.

– Написав? Добре. А тепер ці слова ти напишеш у кожному рядку до останньої сторінки.

Присутні (а в кімнаті були всі домочадці) перезирнулися.

– Навіщо це? – запитав Юрій.

– А щоб мій син до кінця свого життя знав, як вітатися до жидів! – підвищив голос Теодор.

– Що сталося? – знову запитала Пелагея.

– Їду я додому повз школу, а мене перестріває вчитель Климко. Зупиняюся, а коло нього стоїть жид Мойша. Так і так. Вчитель каже мені, що до нього підійшов Мойша і поскаржився на наших дітей. Вони пройшли коло нього і не привіталися. Він (Теодор кивнув на принишклого сина) пояснює, що не знав, як вітаються жиди. Ось нехай і запам’ятає на все життя.

– А новий зошит навіщо псувати? – поцікавився дядько.

– І це йому буде наукою! А зараз нічого нам йому заважати. Давай вийдемо на двір.

Теодор підійшов до брата.

– Та скільки ти мене будеш носити! – зопалу вигукнув Юрій.

– Скільки треба, стільки й носитиму, – відказав Теодор.

Він підняв Юрія, і вони вийшли на двір. Старший брат обережно посадив його на лаву. Сів поруч.

– Чи не занадто суворо ти з ним? – запитав Юрій.

– Нічого не занадто, – відказав Теодор. – Ось з тобою я таким же був. І що? Погано робив?

– У мене було важке дитинство, – усміхнувся Юрій.

– А у кого з нас воно було легке?

Юрій усміхнувся.

– Що? – не зрозумів Теодор.

– Добре, що ти забув, як дійсно вітаються жиди.

– І як?

– Шалом алейхем.

На цей раз засміявся старший брат.

– Так, це я упустив з виду, – сказав він. – Пощастило малому.

– Нічого, може, це і на краще. Уявляєш, якби він ходив селом і все «Шалом алейхем!» і «Шалом алейхем!»?!

– І то вірно.

Теодор вийняв з однієї кишені люльку, з другої – металеву коробку з тютюном.

– Спробую, що мені жид всунув, – пояснив він. – В усякому разі вихваляв сильно.

– А що він мав говорити? Купуйте, пане, тютюн так собі? – говорив Юрій.

Він почекав, поки Теодор пустить перший дим.

– Я слухаю.

– Що? – запитав Теодор.

– Ти мене виніс не для того, щоб поговорити, як вітатися до жидів. Розмова про інше.

– Про інше, – підтвердив Теодор. – Слухай, Юрку, хочу поставити нову хату. Що ти на це скажеш?

Замість відповіді молодший брат підняв голову, подивився на почорнілі дошки, трухляву стріху і кивнув.

– Так, давно пора, – згодився він.

– Раніше не виходило, сам знаєш.

– А подужаєш? – засумнівався Юрій. – Сам бачиш, який з мене робітник.

– Та я на тебе і не розраховував. Думаю, Йван поможе. Хлопів наймемо.

– А ліс? А дерево? А жити де? Хату ставлять не один рік.

– А ми цю хату чіпати не будемо, – пояснив Теодор. – Думаю будуватися ось там, на горбочку.

Він показав на стодолу.

– І не затопить, – згодився Юрій.

– Це також не маловажно, – підтвердив Теодор.

– А ліс?

– Хочу тобі таке сказати, – стишив голос старший брат. – У неділю після відправи підійшов до мене отець Саламон і запитав, як я ставлюсь до того, що громада рекомендуватиме мене на посаду війта.

Ця звістка стала для Юрія неймовірною.

– А що ти? – запитав він.

– А що я? Я не став зопалу говорити ні «так», ні «ні». Обіцяв подумати.

– Це вірно, – похвалив Юрій. – Треба зважити всі вигоди і ризики. Але чи згодяться на тебе у повіті?

– Ось і я так думаю. Як-не-як і я, і ти у свій час воювали проти поляків.

З боку городу почулися кроки, і на подвір’я зайшов найстарший брат.

– Що там сталося в школі? – поцікавився Іван. – А то від малого ніяк не можу добитися нічого путнього.

Теодор пояснив.

– І як ти свого наказав?

Вислухавши середнього брата, Іван похитав головою.

– Я до цього не додумався, – говорив він. – І гадаю, що вже й не