Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Бо повернеться чоловік з роботи — той узагалі погано себе контролює.

— Не варто ризикувати, — порадив Кравцов. — Тухлий номер, жінка зайняла глуху оборону.

— Я її розумію, — сказала Гараніна.

— Я теж, — погодився з нею Сахновський.

— Тоді до Шабанова. Без варіантів, — сказав Роман.

Його адреси Леся не знала.

Зате пояснила, де простіше знайти. Родіон Шабанов торгував «паленими» DVD-дисками, збірниками нових фільмів, записаних на диск за системою «10 в 1». Точка в нього була поруч із входом у велику крамницю побутової техніки, знайти досить легко. Крамниця одна, у центрі, і торгова точка з дисками, відповідно, одна.

На вигляд хлопцеві було трошки менше тридцятьох років. Прилаштувавшись на мізерному просторі кіоску, майже весь зайнятий стільцем, він дивився, як на екрані маленького телевізора перемагають один одного у нерівній боротьбі роботи-трансформери. Поруч примостився хлопчина середнього шкільного віку, теж не відводячи очей від екрану.

— Нормальна тобі якість? — поцікавився продавець, не повертаючи голови. — Це екранка, але нормальна копія, лазерна — бач?

Підліток мовчав, зачудовано стежачи за наступом поганих роботів на хороших людей по всьому фронту.

— Купи і дивися вдома, — рішуче заявив продавець, вимкнувши фільм. — Беремо?

Вгледів трійцю, що саме підійшла до кіоску, спитав:

— А вас що цікавить?

— Шабанов — ви? — діловито поцікавився Кравцов.

Відчувши, що він тут зайвий, підліток швиденько випарувався.

— Припустімо.

— А якщо без припущень? У нас сьогодні забагато припущень.

— Тобто?

— Тобто, — вступивши в розмову, в тон йому промовив Сахновський, — є хвилинка поговорити?

— Я ніби на роботі… Про що?

— Про все, — Антон підійшов упритул, нахилився до Родіона ближче. — Ти послухай і не спіши боятися. Зла тобі ніхто не хоче. Просто поговорити треба.

— Не розумію… Ви хто… Про що…

— Оксана Приходько — де вона? — виступила вперед Юлія.

— Не знаю.

Відповідь прозвучала з такою відвертою та неприхованою щирістю, що всі троє, не змовляючись, повірили хлопцеві без жодних вагань.

— Ви хіба не разом? — уточнила Гараніна, аби хоч щось запитати і не втрачати нитки розмови.

— Давно вже ні… Слухайте, я знаю, чого ви хочете. Ви журналісти? — тепер він говорив швидко, випльовуючи слова. — На ментів не схожі… Значить, журналісти. З Києва, мабуть… До мене приїздили з Києва, тільки я обламав їх. Розумієте — обламав!

Тепер Антон відсторонив Юлію.

— Ми не журналісти. Бачив фото у «Надзвичайних новинах» на ICTV?

— Не бачив. Я не дивлюся кримінальної хроніки. Фантастику люблю, — признався для чогось. — Чорнуха — не для мене ніби… Слухайте, я правда не дивився… Мені потім дзвонили. Учитель знайшовся, ви ж розумієте, про кого я… Ви ж для того сюди…

— Чого ти нервуєш, Родіоне? — подав голос Кравцов. — Не треба нервувати.

— Тому, що він мертвий… Учитель… Як і чому помер, не знаю… Менти заворушилися, справа ж така…

— Мертвий, — погодився Антон, намагаючись триматися якомога байдужіше. — Ти чого нервуєш? Радіти треба — скільки горя приніс. І Оксані…

— Ми не разом більше! — не дав договорити Шабанов. — Не разом, давно. Через нього… Через те, що з нею було… Що робили… Я не зміг…

Ось тепер усі троє знову розгубилися. І на цей раз — ґрунтовно: сам вигляд Родіона Шабанова виявився красномовнішим за будь-які докази: цей парубок навряд чи має причетність до того, що сталося з Русланом Гараніним у Жашкові. Родіон Шабанов винуватив у всьому саму Оксану.

Але ж Родіон… Родіон… Родіон…

— Спокійно, — промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до Шабанова. — Давно ви розійшлися з Оксаною?

— Відразу потому, як… Зрозумійте мене правильно. Батьки її все зрозуміли: я б не зміг із цим жити. З нею… з цим усім… після того… Коротше, після того, що вона дозволяла з собою там чинити. Якщо правда навіть одна чутка з десятьох…

— Ти її зрадив, — сказав Антон.

— Нехай так, — легко погодився Родіон, у голосі чувся виклик. — Нехай! Я до того був із нею, вважайте, три роки. Батьки її молилися на мене, без перебільшення. Мама — так особливо. Оксанка така була: легко могла десь із дому зірватися, загуляти чи там що… Казала — всім нам, правильним, на зло. Ну, це довга історія, не цікава вам… Я її всюди знаходив, часом таку… Ну, розумієте… Доставляв додому, вона на довший час заспокоювалася, все знову ставало нормально. Думав одружуватися. Любив… Тільки словами це якось не той… Вона не хотіла. Каже — свобода дорожча. Ось і знайшла свободу. Словом, я втомився від неї. Тоді навіть не шукав. Мене всі зрозуміли…

— Всі — це хто? — уточнив Кравцов.

— Батьки наші. Друзі. Тим більше, вона дзвонила. Потім відомо стало: в них там телефон був… Той козел дбав, аби всі, в кого рідні є, за своїх не переживали. Типу все в нас добре. Вони ж не ховалися, не ховалися — ось у чому фокус! На видноті! Тільки в нас таке можливе!

— Ось ця тема справді глобальна, — погодився Сахновський. — Значить, потому як Оксана втекла, її знайшли і все це почалося, ти її більше не бачив?

— І не кортіло.

— Тоді де вона тепер? — швидко запитала Юлія.

— А я знаю? — вкотре щиро здивувався Родіон. — Як почали діставати всі, кому не ліньки, Олег кудись завіз.

«Нова особа, — машинально відзначив Антон. — У цій історії що не день, то новий персонаж».

— Хто такий? Знайомий твій?