Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— Вичищу і вимию все, аж блищатиме. Ви знаєте, все-таки ніколи я не знав справжньої ціни своїм нервам. Ох, і переживав. Момент був відповідальний…

— Ну, — посміхнулась Ганна, уявивши собі сім'ю Широкових через десять років. — Таких моментів у вашому житті буде ще немало, можна не сумніватися.

— Двоє, троє, а найбільше четверо, — цілком серйозно відповів Широков, не вбачаючи тут ніякого приводу для жартів. — Але такого тривожного моменту не буде вже ніколи. Як-не-як, первісток.

— Це, звичайно, правда, — погодилася Ганна.

— Пробачте, товаришко Малахова, — несподівано офіціально запитав старшина міліції. — Можна до вас із запитанням звернутися?

— До мене із запитаннями останнім часом щось дуже багато народу звертається, — невесело сказала Ганна, і Широков зрозумів цю відповідь, як дозвіл.

— Пробачте, Ганно Кирилівно, що це за чоловік такий дивний у вас тут був?

— З перев’язаною головою?

— Так точно. Я його, виконуючи безпосередній наказ товариша міського прокурора, до лікарні повіз. Хто він такий?

— Мій старий і вже давно забутий знайомий. А чому вас це зацікавило?

— Нічого особливого, але здивували деякі обставини…

— Здивували?

— Так, одверто кажучи, здивували.

— Які саме?

— З чоловіком вашим — з Володимиром Івановичем Малаховим у нього які стосунки?

— Ніяких, — цілком упевнено відповіла Ганна. Її дуже цікавило, чому Широков завів цю розмову, хоч ніякої приємності принести вона не могла. Але зараз Ганна гостро цікавилася всім, що могло мати будь-яке відношення до Боровика, і тому нетерпляче дивилася на велике обличчя старшини.

— Дивно, дуже дивно.

— Чому дивно? Вони того вечора чи не вперше побачилися і познайомились.

— Тим більш дивно.

— Ви розумієте, Хомо Іллічу, — швидко заговорила Ганна, намагаючись виправдати свого власного чоловіка, — з усіх лікарень він тікає, а його обов’язково треба вилікувати…

— Це я, звичайно, розумію, а все-таки…

— Іншого виходу не було. Це ж для його власної користі зроблено.

— А був інший вихід, — сказав Широков.

— Який?

— Так зробити, щоб йому не треба було з лікарень тікати.

— Це правда, — тихо сказала Ганна. — Я певна, його випишуть, лиш тільки він одужає.

— В цьому і я сумніву не маю. Тільки надто дивний спосіб медичного впливу винайшов товариш Малахов. Дуже мені це не подобається, і нічого доброго з цього не вийде.

— Ох, правда ваша, — відізвалась Ганна…

— Ну, нічого, — круто змінив мову Широков. — Так дозвольте мені швабри у вас на кухні взяти?

— Звичайно, — відповіла Ганна.

Двері до кімнати відчинилися — ввійшла Люба. З болем відзначила Ганна, як подорослішала, змінилася за ці кілька днів дочка. От ще зовсім недавно, може, з місяць тому, була це зовсім юна, пустотлива дівчинка, зовсім ще дитина, а зараз про таке навіть дивно згадувати. Все змінилося в ній, від погляду до ходи, від виразу очей до рухів ще по-дитячому великих рук. Чому не змогла вона, Ганна, зробити так, щоб гіркий досвід життя пізніше позначився на Любиній душі? А як вона могла це зробити?

Все збіглось одне до одного в якесь тісне коло, і ні розірвати, ні вирватися з нього неможливо.

— Здрастуйте, Хомо Іллічу, — якось по-новому серйозно і водночас весело сказала дівчина, простягаючи до старшини руку. — Ну, скоро ви свою сім’ю нам покажете?

— Сьогодні, Любонько, — обережно потискуючи своєю велетенською долонею руку дівчини, пробасив старшина. — Воно, каже Марина, енергійне мале, крику тут буде, галасу!

— Нічого, звикнемо. Так, може, навіть краще. А то тут тихо… як у могилі, — сказала Ганна.

— Нічого, хай кричить, — не звернула уваги на материні слова Любочка, — я його глядіти буду, от здорово! І купати ми його разом з Мариною будемо — це ще цікавіше. Максим Хомич Широков приймають ванну! Правда, здорово звучить?

— Дуже хороше, — милуючись захопленою дочкою і на якусь мить пізнаючи в ній ту, колишню Любочку, відповіла Ганна.

— У нас інакше і бути не може, — молодецьки глянувши на своїх співбесідниць, похвалився Широков, — все мусить гриміти, як барабан. Пробачення прошу, мені вже час іти прибирати.

І якось кутом трішки дивнувато піднявши одну ліву брову, він чи то підморгнув, чи то посміхнувся до Любочки, зробив чіткий поворот через ліве плече і, немовби забиваючи своїми міцними підошвами гвіздки в підлогу, вийшов з кімнати.

Ганна провела його поглядом, усміхнулась. Приємно було бачити одверту, нічим не затьмарену радість Широкова.

— Де ти так довго ходила, Любонько?

— Чекала, доки мені дозволять передати яблука.

— Куди?