Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

Раз Балумбай — не сиділось, мабуть, йому дома — поїхав кудись у степ. Ну, звичайно, не раз воно так робилося, то ніхто Й не звертав на те уваги. Тільки немає його три дні, немає чотири, п'ять, немає Й тиждень цілий...

Тут уже всі заворушилися. Каліпа, мати Балумбаїва, волосся на собі рве, Бекмембет ходить похнюпившись, а Фатіма журно гадає: кому то вона тепер достанеться, бо по киргизькому звичаю жінка після смерти свого чоловіка достається або його братові або, коли його немає, якому родичеві. А додому вона не може вернутись, бо інакше батько її повинен віддати назад той «калим», що взяв за дочку.

Зібралось де-кілька чоловіка найкращих «батирів», молодців киргизьких, забрали кожний по парі найбистріших, найкращих коней; Бекмембет дав їм усякої зброї, і поїхали вони відшукувати пропалого Балумбая.

Джума-Галі теж узяв пару коней; він думав, що Балумбая або вбито, або «барантачі» взяли в полон, бо вони саме тоді шалалися всюди по степу. Коли його вбито, то труп напевне знайдеться, а коли його захоплено в неволю, то певне розбійники кочують десь поблизу, аби вибрати хвилину чи самим напасти на Бекмембетів аул, чи завести переговори про викуп Балумбаїв. Так думаючи, виїхав Джума-Галі потихеньку, щоб коней не потомити, бо ще здадуться мабуть.

На другий день, під вечір уже, приїхав він до однієї балки. Дивиться — дим видко. Балка величенька, вода мабуть на дні, і табуни ходять по той бік. Від'їхав він уп'ять у степ, щоб ніхто не побачив, кинув там коней, сплутав їм ноги. «Ну, як набіжить хто,— думалось йому,— та покраде коней»? Але інакше нічого неможна зробити. Пішов до балки.

Почало вже смеркатись. Він ішов, поки можна було, потім ліг і поповз...

Підліз, дивиться... Майдан величенький, купи гною, сміття,— виходить, давно вже стоїть аул тут. Собаки ходять, нюхають. Щастя Джума-Галі, що вітер був з аулу на нього, а не навпаки: зараз почули б собаки, що не їх духом, не їх аулом понесло, —і пропав би тоді Джума-Галі ані за тріску.

Дивиться Джума-Галі — біля однієї з кибиток сидять двоє киргизів і так ліниво про щось балакають. Дівчинка маленька принесла їм їсти; вони повечеряли, і один з них пішов усередину, а другий простягся поперек плетених дверей і скоро захріп. «Мабуть, там,» — подумалося Джума-Галі.

Сонце вже зайшло тим часом, присмерк бистро насувався, — там взагалі дуже скоро смеркається. Де-не-де запалали вогнища; чутно було, як хтось грав на «кобизі» (це в киргизів робиться довблянка невеличка, натягують на неї три струні й риплять тоді по цій вигадці смиком). Потім усе стихло потроху, вогні позагасали, замовкли собаки, і тільки чутно було, як вітер шепотів щось степовій траві, шумів на дні балки очерет, колишучись, та «джикдай» ворушив свої сріблясті листочки... Степ засипав...

Джума-Галі роздягся ввесь як єсть, щоб собаки не почули запаху чужої одежі; взяв у зуби ніж, прошепотів якусь молитву до худая й поповз униз.

Тихо повз; тільки коли обривався з-під ніг шматок землі, притихав і, придержуючись за кущі, перечікував, поки затихне шум.

От він уже і внизу. Ніч була світла, і легко було обходити кибитки. Наповз ненароком на собаку, собака відскочив від нього, гавкнув де-кілька разів, але Джума-Галі ліг на землю, не ворушачись... Пес підійшов, обнюхав голе тіло, і ставши над ним, довго, з протягом завив. Жахом відізвалося це виття в серці Джума-Галі. «От почують... от вискочать! Балумбай пропаде»...

Але собака, повивши ще трохи, відійшов і ліг біля однієї з кибиток, а Джума-Галі, зідхнувши з полегкістю, поповз далі.

От, нарешті, і та кибитка, де лежить Балумбай... Тихо-тихо підповз Джума-Галі до кибитки ззаду, розпоров кошми й просунув голову в дірку.

На нього війнуло важким, вонючим сопухом і задхлими воловими шкурами. В кибитці було темно, хоч око коли, і тільки зверху, у дірку, що зоставляють киргизи для диму, падало трішки тремтячого, невірненького світла. Але очі Джума-Галі скоро звикли до темряви, і він роздивився, що Балумбай лежить зв'язаний, а далі до дверей спить вартовий, загорнувшись у кошму.

Джума-Галі підповз, як кішка, до Балумбая і, тихо взявши його за руку, прошепотів: «Балумбай, Фатіма, Джума-Галі»... Балумбай одкрив очі,— і в ту ж хвилину Джума-Галі перерізав вірьовку, що зв'язувала Балумбаєві руки. Той, почувши руки вільними і вслухавшися в знайомі слова, одразу зрозумів усе, тихо-тихо піднявся й сів. Руками вниз показав Джума-Галі, щоб той перерізав вірьовки й на ногах. Джума-Галі перерізав і ті. Балумбай знаками прохав ножа, очевидно, бажаючи перерізати горло вартовому. Але Джума-Галі ножа не дав, а обережно поповз геть. Балумбай за ним, як дитина...

Вибравшися з кибитки, вони поповзли аулом, але тепер уже не так щасливо: якийсь пес, стрибнувши вбік, залився на ввесь аул. Це на Балумбаєві була ще та одіж, в якій його схопили.

Роздумувати було ніколи, і обидва киргизи, миттю схопившися на ноги, побігли, скільки сили, геть з аулу... Собаки цілим стадом за ними. Аул заворушився, і коли Джума-Галі з Балумбаєм добігли до своїх коней, вони вже чули, що серед аулу все піднялось на ноги...

Джума-Галі віддав Балумбаєві свіжого коня, а сам сів на того, що їхав уже раніше, і вони обидва, скільки сили було, понеслися степом, а за ними, чутно вже було, як гнались і скиглили де-кілька десятків киргизів. Коні в наших були гарні й бігли швидше вітру. Балумбаїв кінь вирвався вперед, а Джума-Галі почав потроху відставати.

Довго вони скакали так. Тільки бачить Джума-Галі, що приставати став кінь під ним, що не так уже біжить, і піна падає з нього клаптями. А Балумбай далеко впереді, знай лупцює коня по ребрах та летить, не оглядаючись.