Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

Добре, що маги були зайняті собою і цього ніхто не помітив. Він швидко кілька разів присів, щоб розігнати кров у неслухняних ногах, та вже впевненіше підійшов до групи. Виникла невелика пауза. На Землі Нік звик вітатися за руку, але як вітали гостей на Франі, йому було невідомо. Це його навіть злякало. Адже він не знав ще тисячі таких самих важливих дрібниць. Виручив його Зонколан. Гігант повернувся до Ніка, поклав величезну ручищу йому на плече і посміхнувся.

— Вітаю тебе, Ніку, на Франі! Тепер ти член клану. Віднині наші долі переплелися. Я справді радий, що у нас буде такий сильний маг. Прощайся з Ліною. Нам з тобою пора їхати, щоб не привертати увагу до твоєї появи в замку.

Нік повернувся, подивився на Ліну. Здавалося, що вона ще більше зменшилася та постаріла. Вона підійшла і обійняла його. Він обійняв мольфарку у відповідь, слів не було. Стало нестерпно сумно і самотньо. Здавалося, що рветься остання нитка, яка пов’язувала його з минулим життям, з тим, що він любив, до чого звик. Ліна відсторонилася. В очах стояли сльози, але вона посміхалася.

— Будь самим собою. Пам’ятай, що десь далеко є люди, які тебе люблять, в тебе вірять і чекають на тебе. Все у нас вийде, — сказала вона.

— Нам треба йти, — перебив їх Глава клану. — Пішли, бо ще довго добиратися до місця ночівлі.

Нік підхопив сумку, поправив рюкзак на плечах і пішов за Зонколаном. Виходячи, він озирнувся і ще раз поглядом попрощався з Ліною. За дверима починалося нове життя, яке квапливо виривало його з рук старого. Раптом стало невимовно легко. Останній крок був зроблений, сумнівів вже не було, залишалося йти вперед.

Мисливський будиночок, у який його привіз Зонколан, виявився ззовні невеликим. Все, що зміг розгледіти Нік в темряві й у відблисках гасового ліхтаря, який Зонколан запалив, були масивна стіна, складена з каменю, та міцні дерев’яні двері. Зліва від будівлі за слабкими відблисками на воді вгадувалося озеро, але розглянути його при такій темряві не було ніякої можливості, тому Нік відклав це до ранку.

— Магістре, а це безпечно залишати будинок без нагляду в такій глушині? — наївно запитав Нік. — Мало кому захочеться переночувати або пограбувати.

— Нік, давай домовимося. Ти вже не хлопчик, тож не треба до мене так офіційно звертатися. Ну, правда, в Школі або на якихось прийомах можеш, але не тут. Просто Зонколан та й все, а то ці титули мене тільки дратують. Згоден? — Магістр подивився на Ніка, і коли той кивнув, продовжив. — А що стосується будинку, то тут є прислуга, але на ці пару днів я її відпустив, щоб потім не базікали зайвого. Та й кому прийде в голову влазити в будинок магів. Нас все-таки бояться. Злодії не дурні, розуміють, якщо будинок належить магічному клану, тим більше коли він без нагляду, то на ньому купа магічних пасток, капканів та небезпек. Тож не полізуть. Двері дійсно закриті заклинанням так, що їх зможе відкрити або член клану, або слуги, які працюють тут.

І справді — Зонколан підійшов до дверей, виконав кілька пасів руками та вимовив заклинання. Ніку пригадалася розповідь Ліни. Саме так йому належало потрапити в її кімнати в замку. Усередині дверей голосно клацнуло та чітко почувся якийсь рух. Зонколан штовхнув двері і вони легко відчинилися. Нік поспішив за магом, бо разом з тим за дверима зникло й світло від гасової лампи, а навколо настала темрява. Вони увійшли у велику кімнату, маг запалив кілька ліхтарів на стінах, і учень зміг її як слід розглянути. Кімната була видовжена та досить великих розмірів. Посередині стояв довгий стіл, який міг вмістити щонайменше чоловік десять-п’ятнадцять. Стіни були обвішані різною зброєю та головами тварин, як прийнято в мисливських замках. Траплялися знайомі тварини, але частину він бачив уперше. Вигляд кімнати нагадав йому екскурсії в середньовічні замки, яких він чимало відвідав на Землі. Скрізь чоловіки любили полювання та хизуватися перед друзями вдалими трофеями.

— Ніку, ну що ти завмер там, іди, я тобі покажу твою кімнату. Мені ще воза треба сховати та коня поставити в стійло. День сьогодні аж занадто затягнувся. Треба щось швиденько поїсти і лягати спати. Ти голодний? — запитав Магістр.

— В принципі не дуже, але й спати поки не хочу, тож складу тобі компанію, — погодився він. Вочевидь між планетами була різниця в часі, бо за земними відчуттями Ніка ще тільки наближався вечір.

Зонколан показав учню його кімнату, запалив там ліхтар і пішов до воза. Нік кинув сумки та спустився в зал чекати мага. Через хвилин п’ять увійшов Зонколан і заходився господарювати. З буфету, що стояв у кутку, він дістав чималенький кошик з їжею та пляшку вина.

— Ну, подивимося, що нам приготували доглядачі, — примовляв маг, розкладаючи на столі їжу. — Ага, хліб свіжий, сир, м’ясо копчене, овочі, зелень, вино. Ну, все, що треба, аби добре перекусити перед сном. Набирай собі та їж.

— О, добре, що згадав! — промимрив Нік з повним ротом. — Я ж привіз тобі подарунки.

— Подарунки — це добре, — усміхнувся Магістр, хоча це було важко зробити зі шматком хліба та м’яса у роті. — Неси!

Нік сходив до себе в кімнату і повернувся з пакунками.

— Ну, показуй, — згорав від нетерпіння Зонколан.

— Та, власне, нічого особливого, — почав Нік діставати і віддавати магу подарунки. — Все придумала Ліна. Вона ж знає тебе краще. Я тільки вибирав та купував. Це пляшка хорошого коньяку, коробка сигар, теж добротних. А щоб тобі було легше прикурювати, ось така штука, як запальничка. Тільки постарайся особливо її не показувати всім.

— То чого ж тягнути, — не втримався Зонколан, відкрив пляшку і налив собі в келих. — Слухай, чудовий коньяк! Ех, шкода, що лишень пляшку