Остап Дроздів - №2

гадкою Єфросинія звикала до епохи присвоєнь. Тепер вона — одна з тих, кого життя жбурнуло на чуже ліжко з чужими вм’ятинами. Стіл був застелений грубою цератою. Вона ще досі зберігає брудне кружальце від горнятка, з якого протікав чай. Такий же чорний, як і день, зафіксований у відбиткові чорного чаю на грубій цераті. Мухи, ласі до покинутості, зібралися навколо світильника, плафон якого слугував ще й могильником для мухоподібних. На стикові стіни й стелі замріяно колихалася павутинка, ще зовсім свіжа. Шафи на своєму нагрітому місці, навіть деякі речі в них — витирачки, фартухи, окремі предмети одягу, серветки, півлітрова банка цукру, розсунутого по стінках скла, всі меблі, поторочений на краях килимок, тазики, миски і подарунковий сервіз, ще не розпакований і, помітно, невживаний. Усі ці речі з відбитками чужих пальців заклинали не торкатися їх, не затирати пам’ять, поспіхом виштовхану за двері. Свідки чужих потрясінь, ці речі вже морально готувалися до вічного спочинку й аж ніяк не прораховували нового служіння ще комусь. Гучні звуки відмикання замка двістіголосо здригали їхню ідилію анабіозу. З режиму автопілоту виходити дуже неприємно. Дуже неприємно було речам, які прийняли гостей-господарів. Та найнеприємніше було Єфросинії, яка відчула себе присвоювачкою. Паперовою людиною.

— Ці речі мають вивезти?

Представник житлового управління навіть не відгукнувся на це дивне запитання, він сонно ходив помешканням і мацав предмети, знаючи про їхню безборонність.

— Ну все, ми вас тут залишаємо. Завтра прийдете в управління підписати деякі документи. Ордер на вселення ось. Завтра обов’язково візьміть його зі собою. Ми пішли.

Двері затраснули її всередині чотирьох притаєних стін. Прямокутнички, темніші за решту вигорілої штукатурки, вказували на місце фотографій, які тут недавно висіли. Ліжко майже нове. Клавдія навдивовижу спокійна, зачудовано розглядає нехитрий орнамент на стелі, посмокчуючи кінчик комірця, їй подобається ця тиша, яка заповзає у вушка й хилить на сон. Із цим боротися несила — сон затуманює зіниці й у відгомінне ехо загортає кожен звук-звучок. Стеля віддаляється, вона починає кружляти спіраллю. Маленька душа вже/ще не має потреби відкриватися кому-небудь, тому засинає одразу, без дум-передум, без докорів сумління за ще один спалений день. Мама десь поряд, намагається тихцем розкласти свої скромні пожитки, звук чмихання віника об паркет вивірений, наче метроном, він діє гіпнотично, а маленька душа вже/ще не знає, що кожне добре діло передбачає неминуче покарання, тому може засинати без прив’язки до незроблених справ. Віник став на місце, мама лише дихає, в її диханні є щось надзвукове, і воно є тим ідеальним аудіотлом, на якому навіть тріскотання трамвайного сигналу з-за шибки здається музичним передзвоном. Маленька душа вдарилась об зірку та й заснула.

Аж раптом, коли крони ночі надійно вкрили місто, Єфросинія почула шурхотіння на сходовому майданчику. З-за масивних дверей долинало перешіптування якихось людей. Єфросинія завмерла. Там хтось є. Там точно хтось є, і затівають вони малоприємну пригоду для нових мешканців старої квартири. Єфросинія не встигла подолати навіть половини відстані до дверей, як пролунав різкий, як постріл, стукіт, і від нього можна було розрив серця отримати. Як смерчовий град зненацька атакує бляшаний дах, так хтось із-за дверей ліквідував нічну тишу. Єфросинія влипла в холоднющу стіну, Клавдія закряхтіла. З того боку лиштви пролунав хриплий, важкий голос:

— Сука! Я знаю, що ти мене чуєш. Це не твоя квартира, чуєш? Якщо ти будеш жити тут — ми тебе заріжемо. А дитину, твого виплодка, роздеремо на дві частини. Ти зрозуміла? Не твоя це квартира, не твоя, чуєш?

Клавдія зарюмсала. А Єфросинія...

Єфросинія задоволено усміхнулася. Вона була щаслива.

Уперше за останній місяць вона відчула блаженство. Вона чекала саме цього знаку. Хриплий повстанський голос із-за дверей вселив відчуття гордощів за місто, в яке вона приїхала спокутувати свою паперовість.

— Якщо тут ось так відчайдушно борються за своє майно — отже, не все ще втрачено в наш час, — про себе подумала Єфросинія й одразу подумала про себе: — А я? Чому я так само відчайдушно й палко не боролася за свій будинок, коли його в мене забирали назавжди?

Коли стихли звуки, що втікали сходами до свого схрону, Єфросинія заледве стримувала в собі нахлив поваги до цього гордого міста, навіть не міста, а цілого краю, навіть не краю, а цілої країни до Збруча, бо там, за ним, за тією замуленою річкою, ніхто так не боронив свого сокровенного. Єфросинія побачила наочну різницю між людьми з паперу і з каменю.

Нічне попереджувальне залякування спрацювало у свій спосіб — Єфросинія взяла на руки Клавдію, яка знову провалювалася в дрімоту, і почала тихо мугикати їй колискову. Старовинну колискову грецькою мовою, мовою предків. Єфросинія почала плакати. Не від страху, ні. Вона почала плакати від білих заздрощів до місцевих людей із каменю. Вона теж такою колись була. Була, була, була... Ну була ж! Грецькі слова, половину яких вона відтворювала по фонетичній пам’яті, були набором не до кінця зрозумілих сутей, проте не в тому була суть цього нічного мугикання по-грецьки. Єфросинія відроджувала свій корінь. Нежданий візит агресивних повстанців додав віри в те, що цей край, де її Клавдія виросте людиною, а не рабом, колись вирветься з-під гніту присвоювачів.

Єфросинія мугикала грецьку колискову і сильнішала з кожним проспіваним рядком. Так діє корінь на людину, яка знаходить його. Клавдія спала, Єфросинія співала, вона наснажувалася власною силою і самоповагою. Завтра вона одягне свій тренч (так у цьому гордому краї називають пальто) і піде в житлове управління віддати ордер на вселення. Вона не буде тут мешкати. Не тому що її залякали, а тому що її пробудили до гідного життя. Вона повернеться в цоколь, де невеличке віконце рівнятиметься на висоту грядки з чорнобривцями. Вона проживе в цьому цоколі до 1979 року.

— Ідіотка! — скаже завідувачка кадрами на танковому заводі.

— Мамо, я тебе люблю! Я так тебе люблю! — скаже Клавдія, коли виросте і почує цю історію.

34

Собачий холод. Manolo до такого не звик. Вітри на летовищі зривали залишки волосся. Вітер, здавалося, аж завивав хоралами, де диспетчери мали своє соло на цій заасфальтованій гладкості. Їхні гучномовні повідомлення губилися десь на півдистанції, та насправді їх і не треба було слухати, адже це була технічна перекличка техперсоналу аеропорту, і в пасажирське вухо вона не мала потрапляти. Завмирання серця, коли вантажники твою валізу жбурляють, як тіло в морзі, таксі, темінь за шибою, готель з англомовним рецепшеном, білі дерев’яні двері з патиною і Roma, яка втомлено бухнулась на ідеально заправлене бузковим