Володимир Кошелюк - Green Card

який фак мій старий поліг у В’єтнамі? Він до того навіть країни такої не чув. За державу, Бога й Конституцію? За демократію? Херня, всі воювали один за одного, але фактично – за нафту, вплив і контроль. Тільки не свій, а якихось пузанів з лискучими нігтями і в костюмах за сім штук. Вони живуть у світлих будинках, цілують дружин і дітей зранку, по ящику закликають до терпимості й допомоги голодуючим дітлахам, але посилають солдат воювати «заради збереження миру». Це наче трахатись заради невинності.

Знаєш, що я зрозумів? Солдати лохи. Вони лягають у землю за копійки, а виродки з чистенькими пухкими ручками загрібають мільйони. Я втомився почуватися лохом. І усвідомив справжню війну. Можеш обманювати себе, але істина від цього не зміниться. Ми просто інструмент, що належить людям, яким пощастило вилізти на гребінь. Якщо не ми, знайдуться інші, не факт, що кращі. Це вже твій вибір – прийняти реальність чи далі жити в солодкій брехні…

Гелон ляснув себе по колінах і пішов на бігову доріжку. Я сидів, наче прибитий. Старий найманець має рацію. Суцільна брехня й загрібання жару чужими руками, щоб свої лишились без опіків. Контрактори воюють за гроші й чесно це визнають, інші воюють, як барани, намагаючись вірити в солоденькі казочки…

За тиждень я перейшов на індивідуальний контракт у групу Куна. Для «Academy» це було вигідно: формально я лишався їхнім, проте вважався особистим охоронцем і виходив з-під керівництва лідера групи. Відповідно збільшилась моя зарплата – Кун докинув компанії за оренду цінного співробітника. Відтепер я майже не бачився з хлопцями, тільки на спільних виїздах.

Життя змінилось. Ми ганяли по Джибуті та Ефіопії, літали в Танзанію та Руанду. Прийшлося побувати в Сомаліленді й Пунтленді. Ці квазідержави ніхто не визнавав, але вони клали на всіх.

У Сомаліленд їздили джипами. Ця земля повернулась до природного стану – територія поділена між племенами, що об’єднались у таку собі конфедерацію. В Куна там були якісь інтереси, й ми курсували між містечками та невеликими селищами, зустрічались з місцевими впливовими особами, раптово зривались з місця й вирушали далі.

Два рази нас обстріляли з гущавини, але кулі тільки пошкарябали фарбу на броньованих «Тахо». Якось «забикував» місцевий авторитет, але Гелон швидко його приборкав, приставивши свій «глок»[106] до авторитетової матні.

Ми з цим чудилою їхали кілометрів двадцять, щоб його бойовики не наробили біди й випустили нас із селища. Тільки на під’їзді до кордону дали копняка, і голозадий вождь вилетів з джипа, наче корок.

Одним словом, весело. В постійній круговерті не було часу задумуватись чи жалкувати. Я наче знову опинився в Корпусі. От тільки гроші незрівнянні.

Як вступний подарунок, Гелон вручив мені МК12 MOD 1[107]. Знав, чим узяти. Дивлячись на мою задоволену пику, хлопці тільки посміхались. Як виявилось, усю особисту зброю тут, за своєрідною традицією, дарували. Розрахунок простий – своє бережеш і доглядаєш краще, ніж чуже. Вечорами обов’язково збирались усі вільні від змін. Ми вечеряли, травили байки, дивились фільми.

Своїм я телефонував, як тільки випадала нагода. Але в червні бос раптом заборонив будь-які дзвінки і скайп. Звичайно, всі попередили рідних. Я теж вигадав якусь брехню. Не знаю, повірили мені чи ні, та на душі все одно стало паршиво.

До того ж мене переслідував дурний сон. Ніби в нашому дворі зарізали корову. Розтікається калюжа крівлі, безголову тушу скидає на плече дід Толя, покійний сусід. Я кричу, біжу слідом, але той іде і десь зникає.

Я прокидався наче скупаний, намацував свастя й молився. Так, як навчила баба: всім богам, що їх тепер забули. Та переляк не відпускав. Ланцюжок з амулетом почорнів, і як я не намагався його відчистити, нічого не виходило. Навіть Гелон помітив, що я смикаюсь, але крім відповіді «все нормально» нічого від мене не почув.

Та й що я мав казати? Що сни погані сняться, амулет почорнів? Точно звільнять. Тому працював, зціпивши зуби.

Контракт скінчився. Уся команда разом з Куном поверталася в Штати. Стрімкий бізнес-джет мчав легко, як по маслу. Містер Кун сидів разом з нами. Хлопці дрімали, слухали музику. Я заплющив очі. В навушниках Єгор Лєтов:

Целуйте, бабы, рельсы, я еду домой, Целуйте, бабы, рельсы – живой я, живой…

Останніми днями Кун почав розмови про новий контракт. Казав, що задоволений моєю роботою і хотів би бачити у своїй групі. Так і сказав: «у своїй групі». На роздуми дав тиждень. Я дві ночі перед вильотом не спав і тепер почувався, наче з бодуна.

Страшно зізнатись, але мені подобалось. Рейди, перестрілки. Кун не простий чиновник. З африканськими «компаньйонами» спілкувався їхніми мовами. Такими, яких в університетах не вчать.

Гелон теж розмовляв французькою, німецькою, африкаанс і суахілі. Я чіплявся до нього тиждень, аж поки той не згодився навчати мене. Вже за чотири місяці я спокійно теревенив з людьми на базарі, торгувався, навіть лаявся.

У вільний час я самотужки вчив німецьку – за методом Франка і за допомогою деяких комп’ютерних пристроїв.

Мій сусіда по нарах на ймення Кріп – з біцепсом, як моя нога, випнутою щелепою й ґудзастою головою, яку він голив, виявився неабияким знавцем місцевих релігій. Я заслухався, відкривши рота, як він описував численні бридкі ритуали або дійсні випадки тутешнього чаклунства.

Я навіть отримав дозвіл на приховане носіння зброї, й десятого листопада містер Кун вручив мені новенький «Springfield Operator»[108].

Але найкоротший контракт – сім років. Улізти в це зараз – добру частину життя присвятити війні. От я й мучився…

Плеєр перескакував з пісні на пісню, але сон не йшов. В ілюмінаторі темінь, позаду хтось сопе. Світло в салоні приглушене, тільки над передніми сидіннями яскраве. Видно, бос працює.

Висмикнувши навушники, я витер спітнілі долоні об штани. Треба вирішувати зараз. Досить тягти кота за хвіст.

Кун сидів з маленьким срібним нетбуком на колінах і тер перенісся вказівним пальцем. Гелон куняв у сусідньому кріслі. Почувши кроки, втупився в мене своїми круглими очиськами.

– Щось хотів?

– Мені б з містером Куном переговорить.

Гелон бликнув на боса.

– Люк, принеси водички. Сідайте, містере Раш.

Я сів.

– Кажи.

– Хтозна, як почать.

– Та, як думаєш.

– Хочу бути в команді і…

– Боїшся назавжди лишитися в бізнесі?

– Скидається на це.

Кун склав нетбук.

– Ти коли останнього разу був удома? Я маю на увазі місце,