Володимир Кошелюк - Green Card

– Більш як п’ять років минуло.

– Давай так – їдь додому, відпочинь, відсвяткуй Різдво, подумай. Збираємось п’ятого лютого в Нью-Йорку, адресу офіса надасть тобі Люк. Якщо до дванадцятої нуль-нуль з’явишся – ласкаво просимо в сім’ю. Ну, а ні так ні.

– Спасибі вам!

Бос знову відкрив комп’ютер і втупився в якісь документи. Я позадкував до свого місця. Там куняв Гелон, міцно тримаючи пляшку з водою. Тихенько примостився поряд. Невже через десять годин я зможу зібратися й так запросто полетіти до своїх?

– Вирішено?

У мене серце впало нижче ватерлінії.

– Ти ж спав! Мать твою, ну й перелякав…

– Я сплю, наче пес.

– Домовились п’ятого лютого в Нью-Йорку. Бос звелів у тебе адресу взяти.

– Офіса?

– Мабуть. Каже – всі зберуться.

– Ясно. Записуй.

– Чекай, дістану телефон.

Гелон повернувся на своє місце, а я скрутився біля ілюмінатора. Треба ще розрахуватись із «Academy», зателефонувати Карлу, дізнатись, як там Білл.

Але то побічне. Головне – я їду додому.

В аеропорту «Бориспіль» одразу відчув – ось він, дім. Опецькувата тітонька з розпашілим лицем врізалась з усього маху в бік.

– Какого хера вылупился? Набухаются и шляются тут, уроды…

Біля тітки дріботів миршавенький чоловічок зі скиртою пакетів, торб, ще й тяг пузату валізу на коліщатках. Він утягував голову в плечі, поспішаючи за своєю широкозадою «половиною». Я тільки покліпав. Що тут скажеш – «Киев, мать городов руських».

Утім, ще на паспортному контролі запахло рідною стороною. Митник, схожий на бульдога, втупився посоловілими очицями в паспорт.

– Цель визита?

Я вирішив прикинутись шлангом.

– I do not understand.

Митник пробурмотів матюк й насилу розвернувся усім тулубом.

– Марин! Подойди.

Підбігла струнка дівчина у форменому кителі й такому щільному макіяжі – аж очі виїдає.

– Спроси цель приезда.

– What is the purpose of your visit to Ukraine?

– Business.

– Tell specific.

– Conference of IT.

– Следуйте за нами.

Мене привели в маленьку кімнатку. Жирдос витрусив наплічник, почав копирсатися в речах коротенькими пальцями, схожими на сардельки. Я спокійно сидів за столом, розглядаючи нігті. В митника, коли взяв новенький «Apple», навіть очі заблищали. З превеликим жалем поклав на стіл. А от супутниковий телефон викликав здивування. Він його крутив і так, і сяк, але все не міг зрозуміти, якого рожна це добро лежить у торбі.

– Спроси – что это?

– What is this?

– My telephone.

– Why is there?

– Rules US airports.

Вони ще з півгодини удвох трусили мої манатки, ласо поглядали на кредитки й декілька сот баксів готівкою, проте відпустили без всякого там «Welcome to Ukraine».

У терміналі я насилу пропхався крізь щільну юрбу.

Проте відчуття тривоги чомусь не відпускало. На кожному кроці мєнти з автоматами, бандитські мармизи плямистих «беркутів» – це нервувало. Швидше на повітря. Морозець бере добрячий – та й не дивно, середина грудня. Люди біжать підтюпцем. Хто до метро, кого родичі забирають, а хто на таксі. Тут в основному іноземці. Таксисти швендяють, запрошують.

– Эээ, мистер, такси. Where?

– Vidubichi station. How much?

– Три хандред долларс.

Я мало торбу не впустив.

– Мужик, а не охирів ти часом? За такі гроші ти мене повинен разом з торбами до Видубичів нести на горбу, ше й кавою дорогою частувати.

Таксист витріщив баньки.

– Наш? А чего мозги паришь? Іди к…

– Давай так – двадцять баксів, сумки гружу сам.

Дядько ледь не захлинувся, почервонів, але махнув рукою. Я заперся на заднє сидіння. Бита «Авео» рикнула – і ми влилися в дорожню плутанину.

Водій увімкнув радіо. Поміж піснями та анекдотами проскакували повідомлення про протести, Майдан, побиття студентів. Дядько декілька разів бликнув у дзеркало, наче прикидав: заговорити чи ні.

– Из-за бугра прикатил?

– Угу.

– И чего там говорят про нас?

– Нічого не чув. Якби на українські сайти не заходив, то й не знав би нічого.

– Да, опять вывели народ. Я сам первого на Майдане был. Толпа, капец. Злющие все. Что-то серьезное назревает, одними песнями и плясками не обойдется.

Я промовчав, роздивляючись столицю. Брудні кім’яхи снігу, метушливі перехожі, похмурі естакади. Все, як і було.

– Ах ты ж, мать твою! Видал урода!..

Лискучий «BMW», ледь не черкнувши крило, вискочив попереду, не вмикаючи повороту, гайнув в іншу смугу й полетів, викидаючи дрібний сніг з-під коліс.

– Так и живем. В Штатах, наверно, такого не увидишь. А тут, сука, сначала купит машину, а потом права, и дергается, король дороги, мля.

Водій матюкався, але я не слухав, притулившись лобом до холодного скла.

– Все, мы на месте. Автовокзал.

Розплатившись, підхоплюю наплічник. Наче воно, наче й не воно. Автовокзал перебудували, від старих «Видубичів» лишився тільки перехід до метро.

Хвилини три блукав, поки знайшов касу. Касирки все ті ж. Навіть та сердита тітка, яка завжди кидає квиток, ніби милостиню старцю.

Розклади з маршрутами. Узяв білет, вийшов надвір. Дух той же – пиво й біляші. Зачучверені дядьки з потертими торбами, опасисті тітки розсілися по лавках, жують пиріжки, «інтелігенти» із саквояжиками крадькома зиркають на розчервонілих студенток, що регочуть, аж падають, збившись у чималеньку купку. Я став осторонь, глибше натягнувши шапку.

Тіло била дурна дріж, наче стояв голий на цьому белебені.

Бач – розсуваючи миршавий народ, простує наряд «Беркута». Червоні мармизи, очі, як у поросят, на головах чорні шоломи. Ні хріна собі – мабуть, точно щось серйозне робиться у місті.

Люд тулиться обабіч, відводить погляди. Натужно сопучи, до перону підходить задрипаний «ЛАЗ». Двері розчахнулися, з нутрощів вивалюються заспані, причумлені люди. «Беркути» на підхваті.

Обступили двох дядьків, розчахують торби, крутять зім’яті паспорти. Цибатий хлопчина, втягнувши голову в плечі, швиденько простує до метро. За спиною підскакує важкенький наплічник, на ногах військового штибу берци.

– Сюда! Сюда, кому сказано! Ты шо, козел, оглох?!

Хлопчина виправдовується, щось доказує деренчливим голосом. Куди там! За барки – й в «опорный пункт». «Там ты нам, сука, расскажешь, на хера строительную каску в рюкзаке таскаешь. И все остальное».

Хлопчина безпорадно оглядається, але люди відвертаються, впирають погляди в землю, ховаються в тінь…

У селі ніч. З автобуса я зійшов сам. Еге, навіть накриття на зупинці зробили з профілю. Поряд – чепурненька лавка, але смітник забитий пляшками, навколо купи насіння, пустих цигаркових пачок, недопалків.

Я підтягаю лямки. Ще трохи – і наша вуличка. Стежка заросла молоденькими кленками, насилу продерся. Крізь голі гілки видніються повітка й хата.

Ноги спотикаються через крок. Простую, наче уві сні. Аж не віриться: невже це справді я підходжу до зеленої хвіртки?

Чорніють акуратні квітнички, торгаю ручку