Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Тут я зміркував, що зопалу бевкнув язиком зайвого і через те скочив на слизьке. Я попросив у неї дозволу трохи подумати; а вона тим часом аж горить з нетерплячки — сидить переді мною така збуджена та гарна й така радісна та вдоволена, як людина, що їй тільки-но зуба видерли. Тож і почав я з усіх боків моє власне становище обмірковувати, та й кажу сам до себе: по-моєму, людина, яка дозволить собі сказати правду, коли її в тісний кут загнали, страшенно ризикує; проте зі мною ще такого не траплялося, тож сказати напевне, так воно чи не так, я не можу, — хто його зна! А все-таки мені так здається; а тут саме на таке заноситься, що цим разом, їй-богу, краще, та й безпечніше, сказати правду, аніж збрехати. Принаймні я на вус собі це намотаю, а потім колись обміркую на дозвіллі, бо все це таки справді дивно-предивно. Я такого ніколи не чув і не бачив. Ну, думаю, що буде, те й буде, — спробую я сказати правду, хоч це однаковісінько, що сісти на бочку з порохом та, підпаливши ґнота, чекати, що з того вийде. І я запитав:

— Міс Мері Джейн, чи немає у вас тут десь недалечко від міста знайомих, у яких ви могли б днів зо три перебути?

— Так, у містера Лотропа. А навіщо?

— Не питайте, навіщо! А якщо скажу, звідки я знаю, що негри знову побачаться тижнів за два тут, у цьому будинку, і доведу це, поїдете ви до містера Лотропа на чотири дні?

— Чотири дні! — вигукнула вона. — Та я можу там перебути й цілий рік!

— Гаразд, — кажу я, — мені треба тільки вашого слова. Я повірю йому більше, аніж чиїмсь заприсяганням на Біблії.

Вона всміхнулася й дуже мило зашарілась, а я сказав:

— Коли дозволите, я зачиню двері й замкну їх. Потім вернувся на своє місце, сів та й кажу:

— Тільки не репетуйте. Сидіть тихо і вислухайте мене, як чоловіка. Я мушу сказати вам правду, а ви, міс Мері, повинні взяти себе в руки, бо новина ця — річ дуже прикра для вас і знести її буде тяжко, але іншого виходу нема. Ці ваші дядечки — зовсім вам не дядечки; це просто двоє шахраїв, справжня нечисть. Оце… найгірше сказав уже… тепер легше буде…

Певна річ, це її страшенно обурило; та я вже зрушився З мілини і шкварив навпростець, викладаючи все, що знав, а в неї від того в очах чимдалі більший гнів розпалювався; і такечки усе чисто їй розповів, починаючи з того, як ми тогр молодого йолопа здибали та підвезли його до пароплава, аж до того, як вона коло свого ґанку королеві до грудей припала, а він поцілував її тоді разів із двадцять, — отут уже Мері Джейн не витримала, та як схопиться з місця, та як спалахне на обличчі, мов небо на заході сонця, та як щнрше:

— Ах, тварюка! Не гаймо ж ні хвилини, ані секунди — вишмарувати їх дьогтем, виваляти їх у пір'ї, кинути їх у річку!

А я їй:

— Звісно. Але чи хочете ви зробити це перед тим, як до містера Лотропа поїдете, чи…

— Ох, — схаменулася вона, — що це я собі думаю! — Я знову сіла. — Не звертай уваги на те, що я тут набалалакав, будь ласка, добре? — і, так кажучи, вона поклала свою гладеньку ручку на мою, та ще й так ніжно, що я ладен був скоріше вмерти, аніж переступити «її волю. — Я ніколи не думала, що це мене так схвилює, — додала вона, — а тепер кажи далі, я більше не буду. Скажи мені, що слід робити, і як ти скажеш, так я й зроблю.

— Отож, — кажу я, — вони справжні паскуди, ті двоє ошуканців, і так уже мені випало, що мушу ще деякий час із ними мандрувати, чи хочу я того чи ні — про причину краще я помовчу. А коли б ви їх викрили зараз, мене, звісно, вирвали б з їхніх пазурів і мені було б добре; але існує ще один чоловічок, якого ви не знаєте, який через те вскочив би в тяжке лихо. Тим часом нам же треба його врятувати, чи не так? Звісно, що так. Отже, заради цього ми й не будемо зараз їх викривати.

І в цю мить мені набігла щаслива думка. Я раптом збагнув, як саме ми з Джімом могли б спекатися отих шахраїв: ото коли б їх отут до в'язниці запроторити, а нам самим дати драла! Однак я не наважувався пливти плотом удень, — та ще й коли я буду сам на плоті, — не хотів я клопоту набиратися, відповідаючи на запитання зустрічних; через те я й вирішив здійснити мої заміри десь пізно ввечері, як зовсім стемніє.

— Міс Мері Джейн, — звернувся я до неї, — я вам скажу, що ми зробимо, і тоді вам, думаю, не доведеться так довго у містера Лотропа нидіти. Чи далеко це звідси?

— Й чотирьох миль не набереться — зараз же за містом, на цьому боці.

— Чудово! Це нам підходить. Рушайте зараз прямісінько туди і перебудьте там до дев'ятої чи то пів на десяту годину вечора, а тоді попросіть їх відвезти вас назад додому, буцімто ви щось тут забули. Якщо ви повернетеся сюди раніше одинадцятої години, поставте свічку на це вікно, і якщо я відразу ж не прийду до вас, почекайте до одинадцятої години, і як і після того мене не буде, — це означатиме, що я забрався звідси й визволився з небезпеки. Тоді ви можете йти і викрити безчесне крутійство тих двох махлярів — нехай їх у тюрму засадять.

— Гаразд, — погодилася вона. — Я так і зроблю.

— А якщо мені не пощастить завчасно забратися звідси й мене схоплять разом із ними, то ви потрудіться, будьте ласкаві, тоді сказати, що я розповів вам про все заздалегідь, і заступіться за мене.

— Заступитися за тебе! Звичайно, заступлюся! Я не дозволю торкнутися й волосинки на твоїй голові! — вигукнула дівчина, і я побачив, як ніздрі її широко роздимаються, а очі горять вогнем.

— Якщо мені пощастить утекти звідси, — кажу до неї, — то я не зможу посвідчити, що ті шахраї ніякі вам не родичі; та й коли б я тут був — однаково не міг би. Я міг би, звісно, заприсягтися, що вони пройдисвіти та волоцюги, — оце й усе, хоч і це дечого варте. Проте є люди,