Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Завод. Просто тому, що СІНТ підкуповує. Ось він пообіцяє чоловіку… або його дружині, або дітям… гарантований пакет щодня. І той не буде міркувати, звідки взявся цей пакет. Він візьме його, бо подумає: «Не візьму я, то візьме хтось інший». І буде на ньому жити. І ще… розумієш… захопити СІНТ — це однаково, що взяти участь у поділі. Ділити енергію… яку зробили з живих людей. Із горян, із… — Я ледь було не сказала «із Ярого», але вчасно прикусила язика. — Нехай ти або я не станемо її ділити, але обов’язково знайдуться такі, що стануть! Заради грошей або заради своїх коханих людей… Розумієш? Нам треба зупинити Завод! Якщо не буде Заводу, СІНТ розвалиться сам собою. Та спочатку…

Алекс хоче щось сказати, але тут починається енерго-шоу. Спалахує екран — червоним, білим, потім яскраво-зеленим. По ньому повзуть букви — брати і сестри мої, пікселі, працюють, стараються.

Ми з Алексом дивимось, як на екрані змінюють одна одну яскраві мальовані картинки. Кумедні люди з довгими, як сосиска, головами ганяють одні за одними по намальованих вулицях міста… Я мимоволі посміхаюсь. Це справді весело. Це смішно. Хто це придумав, намалював — невже сам Хазяїн?! Важко повірити…

З’являється заставка. Далі реклама водяного насоса. Я повертаю голову, аби щось сказати Алексу, але він раптом міниться на лиці, він дивиться на екран…

Я обертаюся — і встигаю побачити величезний напис, чорним по червоному: «ЛАНО, ПАМ’ЯТАЙ СЛОВА ЦАР-МАТЕРІ. ПОЩАДИ ЇХ».

* * *

Минають дні за днями, а я майже не сплю. Клуби, кімнати, якісь майстерні — люди збираються таємно, перед енергетичною годиною. Кожна зустріч починається зі страху та недовіри.

— Ти — Лана? — запитують вони презирливо й спантеличено. — Доведи!

Мені найменше хочеться що-небудь їм доводити. Я просто з ними танцюю — танцюю для них.

Деякі підхоплюють ритм одразу ж. Деякі — після довгих спроб. Мені трапляються кілька людей, узагалі позбавлених чуття ритму, вони не можуть повторити — пробарабанити — найпростішого ритмічного візерунка. Вони розбалансовані, не чують власного серця, тіла їх як холодець, але мушу врятувати і їх теж.

Дивна річ: із дня на день я не слабшаю. Навпаки — що більше вимотуюсь, то більше сил у мені накопичується. Люди за моєю спиною значливо переглядаються.

Зате, коли я засинаю, бачу один і той же страшний сон. Ніби виходжу з клубу, звертаю за ріг, а там стоїть, чекаючи на мене, Хазяїн Заводу. Намагаюсь утекти і не можу. Ноги прилипли до асфальту. Таке моторошне відчуття — ноги прилипли…

«Пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

А себе я хіба щаджу?!

* * *

— Римусе… де всі твої барабани?

— Роздав, — каже він безпечно. — Синтетикам.

— Не шкода?

— А що робити, коли в мене відібрали магазин? До того ж, може, вони нам ще знадобляться…

Ми сидимо в дальньому кутку підземного клубу. Вже ранок, синтетики розходяться. Ми з Римусом забилися в куток, де ніхто не заважає. І ще — це важливо — тут є другий вихід, углиб, до кротів. Про всяк випадок.

Останнім часом це стало моєю звичкою — завжди перевіряти, чи є другий вихід. А ще краще третій. Усю поліцію міста мобілізовано, щоб упіймати «цю Лану». Нам усе складніше знайти клуб для зустрічі з синтетиками, все більший ризик, що хтось, полестившись на обіцяний владою призовий пакет, мене видасть. І все більше не по собі: можу привести хвоста до тієї нори, де живуть зараз колишні мешканці гнізда Перепілки.

— Тобі нелегко, — каже Римус.

— Таке відчуття, ніби я намагаюсь викопати підземний тунель чайною ложечкою.

— Твій ритм — це не чайна ложечка. Твоє ім’я зараз робить більше, ніж усі мої барабани, навіть якби вони заговорили одночасно.

Я усміхаюсь. Римус кладе переді мною на бляшану тарілку шматочок вітамінного торта — дві тонкі висохлі смужечки зі смаком полуниці. Торт хрумтить на зубах.

— Римусе, — кажу я, — ти пам’ятаєш, колись була така забава… перегони у пневмотунелях?

— Так, — посміхається він. — Гарний був час. Я й сам там ганявся хлопчаком, ногу зламав… А що?

— Це правда, що пневмонавти співали пісень, коли ганялися? Мовчки? Задавали ритм?

Він придивляється до мене і раптом насторожується.

— Лано… це важливо?

— Ти мав знати його, — кажу я.

— Кого?

— Там був, — я підбираю слова, — такий чоловік… серед гонщиків. Він, коли літав, завжди співав про себе таке: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив…»

— А як його звали?

— Я не знаю.

Римус дивиться мені в очі. Відкидається на спинку стільця.

— Це правда, ми всі співали мовчки. Ті, хто не співав або співав неправильно, незабаром розбивались. Я й ногу зламав через те, що перейшов на іншу пісню… занадто повільну… настрій у мене був… такий. Лано, пісня — це талісман. Ми ніколи не говорили одне одному, хто що співає.

— Там була ще жінка, — кажу я. — Схожа на мене.

— Звідки ти знаєш? — запитує він майже різко.

— Він сказав.

— І хто ж він такий?

— Краще скажи, ти цю жінку знаєш?

Він хитає головою:

— Ми всі розсталися. Вона потім народила дитину. А ще потім, я чув, вона померла…

— Друзі, — за перегородку заглядає хазяїн клубу, — я зачиняюсь. Ідіть. Якщо можна, різними шляхами.

Я одразу підводжуся. Римус не рухається з місця: дивиться на мене запитально.

— Я тобі потім усе поясню, — обіцяю чесно. — Мені треба подумати.

* * *

«Жив-був хлопець, звали його Вітер…»

Я виходжу з клубу. Оглядаюся: вулиця порожня. На бетонній стіні мерехтить тьмяний рекламний напис: «Мешканці Міста! Для Вас! Завтра! Свято Енергії! Незабутня Енергетична Година! Прийди і Відзнач Двадцять П’яту Річницю…» Річницю чого, не розібрати: у цьому місці на стіну когось знудило.

Сьогодні вночі в місті буде особливо гамірливо. До кожного пакета додадуть по два-три енерго. І синтетики вийдуть на вулицю, де чекатимуть на них дешеві розваги, і вони безтямно радітимуть — без гадки про завтрашній день…

Замислившись, звертаю за ріг. Просто переді мною стоїть, розставивши ноги, висока фігура в чорному плащі. Я сахаюсь; помічаю спочатку поліцейські нашивки і лише потім, за секунду, впізнаю Максима.

— Ти збожеволів? Я могла тебе…

— Швидше.

У нього таке обличчя, що я слухаюсь без запитань. Він хапає мене за лікоть і кудись тягне; не встигаю й оком змигнути, як опиняюся в багажнику поліцейського авто, поруч із двома товстими, масними від жиру велоланцюгами. Оддалік чутно свист, тупіт, уривчасті накази «Всім залишатися на місці»… Я тихо радію, що Римус пішов через підземелля.

Лежу, намагаючись не дихати. Хвилин за п’ятнадцять чую над головою стукіт підошов, скрип днища, кашель і лайку. Машина наповнюється полісменами.

— Знов