Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

хочеться, — сказала вона, оглядаючи стіл. — Але ви поїжте.

— Нє, я цим не журюся. Просто погодую пса.

І, як завжди, спокійно, він почовгав цегляною підлогою і поклав собаці їсти в коричневу чашку. Спанієль стурбовано подивився на нього.

— Еге ж, це твоя вечеря, не тра на мене вилуплюватися, так наче я тебе не годую! — сказав він.

Він поставив чашку на підстилці, сам сів на стілець під стіною, щоб скинути черевики й краґи. А собака, замість того, щоб їсти, знову підійшла до нього, і сіла, стривожено заглядаючи йому в очі.

Він повільно розстібав краґи. Собака присунулася ближче.

— Що таке з тобою? Переживаєш, що тут є ще хтось, крім тебе? Ну й баба ти! Ану йди, жери свою вечерю.

Він поклав їй руку на голову, і собака притулилася до нього. Він повільно, ласкаво сіпнув за довге шовковисте вухо.

— Туди! — сказав він. — Туди! Йди вечеряй! Давай!

Він посунув стілець до підстилки з горшком, і собака слухняно пішла й почала їсти.

— Ви любите собак? — запитала Коні.

— Ні, не дуже. Вони надто покірні й причіпливі.

Він скинув краґи і тепер розшнуровував важкі черевики. Коні відвернулася від вогню. Яка гола ця маленька кімнатка! Однак на стіні над його головою потворна збільшена фотографія молодого подружжя — явно, він і юна жінка з нахабним обличчям, безумовно, його дружина.

— Це ви? — запитала Коні.

Він скривився і подивився на фотопортрет над головою.

— А! Це ми знялися якраз перед весіллям, коли мені було двадцять один. — Він байдуже подивився на нього.

— Вам подобається? — запитала Коні.

— Подобається? Ні! Я ніколи не любив цю фотографію. Але вона вперлася, щоб зробити її, отак. — Він знову почав стягати черевики.

— Якщо вам не подобається фотографія, то чому ж вона продовжує тут висіти? Можливо, ваша дружина хотіла б її мати, — сказала вона.

Зненацька він подивився на неї з посмішкою.

— Вона виволокла з хати всьо, що варто було брати, — сказав він. — Але це лишила!

— То чому ж ви її зберігаєте? Як пам'ять?

— Нє, ніколи і не дивлюся на неї. Я й не помічав, що вона тута. Вона висіла тута з того часу, як ми сюда прейшли.

— Чому ж ви не спалите її? — запитала вона.

Він знову повернувся і подивився на збільшене фото. Потворна коричнева рамка в позолоті. Всередині — гладко виголений, напружений, дуже молодий на вигляд чоловік з доволі високим комірцем і дещо повнувата, нахабна молода жінка з підібраним нагору й завитим волоссям, у темній атласній блузі.

— Непогана ідея, правда? — сказав він.

Він стягнув черевики і взув капці. Тоді став на стілець і зняв фотографію. На зеленуватих шпалерах відкрилася велика бліда пляма.

— Зараз немає смислу протирати її, — сказав він, поставивши фотографію під стіною.

Він пішов до кухні й повернувся з молотком і кліщами. Сівши на старе місце, він почав відривати від великої рами папір, яким ззаду закривалася фотографія, і висмикувати цвяшки, які тримали задню дошку, працюючи з цілковитою спокійною заглибленістю, притаманною для нього.

Скоро він витяг усі цвяхи, тоді висмикнув задні стінки, тоді сам портрет у товстій білій оправі. Він з усмішкою дивився на фотографію.

— Такими ми були — я наче молодий вікарій, і вона — задирака, — сказав він. — Педант і задирака!

— Дайте, я гляну! — сказала Коні.

Він справді виглядав дуже гладко виголеним і взагалі дуже охайним, такий собі охайний молодий чоловік двадцятилітньої давнини. Та навіть на фотографії його очі дивилися насторожено і безстрашно. І жінка не виглядала дуже задиристою, хоча й мала тяжку щелепу. В ній вчувався поклик.

— Такі речі не можна зберігати, — сказала Коні.

— Не можна! Такі речі ніколи не можна робити!

Він почав рвати картонну фотографію і складати клапті на коліно, а потім кинув їх у погонь.

— Однак вона зіпсує вогонь, — сказав він. Він виніс наверх скло і задню дошку. Кількома ударами молотка розбив раму, так що розлетілася ліпнина. Тоді відніс шматки до кухні.

— Спалимо завтра, — сказав він. — Тут надто багато гіпсу.

Прибравши все, він сів.

— Ви любили свою дружину? — запитала вона.

— Любив? — перепитав він. — Ви любили сера Кліфорда?

Та вона не давала себе збити з пантелику.

— Але ж вона вам подобалася? — наполягала вона.

— Подобалася? — усміхнувся він.

— Можливо, вона й тепер вам подобається, — сказала вона.

— Мені? — Його очі звузилися. — Ах ні, і думати про неї не можу, — сказав він тихо.

— Чому?

Та він похитав головою.

— Тоді чому ж ви не розлучитеся? Вона повернеться одного чудового дня, — сказала Коні.

Він зиркнув на неї.

— Вона й на милю до мене не підступить. Вона ненавидить мене значно більше, ніж я її.

— Побачите, вона повернеться до вас.

— Вона ніколи цього не зробить. З цим покінчено. Мене б знудило, якби я її побачив.

— Ви її побачите. Ви ж навіть не розлучені офіційно, правда?

— Ні.

— Ну тоді вона вернеться назад, і вам доведеться прийняти її.

Він уважно глянув на Коні. Тоді дивно затряс головою:

— Може, ти й маєш рацію. Дурницею було навіть повертатися сюди. Та я опинився в скруті і мав кудись подітися. Бідолашний невдаха той, кого викидають. Та ти маєш рацію. Я отримаю розлучення і звільнюся. До смерті ненавиджу ці речі — чиновників, суди, суддів. Та треба через це пройти. Я отримаю розлучення.

І вона помітила, що він зціпив зуби. Внутрішньо вона тріумфувала.

— Тепер я, мабуть, вип'ю чашечку чаю, — сказала вона.

Він підвівся, приготував. Та його обличчя застигло.

Коли вони сіли за стіл, Вона запитала:

— Чому ви одружилися з нею? Вона ж простіша за вас. Місіс Болтон розповідала мені про неї. Вона так і не зрозуміла, чому ви з нею одружилися.

Він пильно глянув на неї.

— Я розповім, — сказав він. — 3 першою своєю дівчиною я почав стрічатися, коли мені було шістнадцять років. Вона була дочкою шкільного вчителя з Алертона, мила, справді красива. Мене вважали розумним хлопцем з Шефілдської граматичної школи, який трохи знав французьку й німецьку мови, значно вищим за інших. Вона була з романтиків і ненавиділа простоту. Вона штовхала мене до поезії і читання, по-своєму вона зробила з мене людину. Я читав і думав, як несамовитий, заради неї. І я служив клерком у конторі Батерлі, тонкий, білолиций хлопець, який запалювався усім прочитаним. І я говорив з нею про все, майже про все. Ми переносилися розмовами у Персеполіс і Тімбукту. Ми були найбільш літературною парочкою на всі десять графств. Я ходив за нею в екстазі, у повному екстазі. Просто в тумані. І