Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Наговорити їй якихось дурних жартів. Але ж я навіть не знаю її імені. Не знаю її імені! Про які дзвінки може йти мова? «Гарна дівчина», — подумав я. Особливо, коли заклопотана роботою. Дух готелю. Любить свою роботу. Не те що я. Мені робота ніколи не подобалася. Просто я старанно її виконував. Але не любив. А от вона свою роботу любить. Та після роботи здається якоюсь крихкою й незахищеною. Неврівноваженою і вразливою. Якби тоді я захотів, то міг би з нею переспати. Але не переспав.

Так хотілося ще раз з нею побалакати.

Поки її хтось не вбив.

Поки вона кудись не зникла.

23

Незабаром обидва агенти поліції повернулися в кімнату, але цього разу ніхто з них не сідав. Поринувши в задуму, я все ще споглядав плісняву.

— Вже можете йти додому, — безвиразним голосом сказав Рибалка. — Спасибі за допомогу.

— Можна йти? — перепитав я ошелешено.

— Запитань більше нема. Кінець, — сказав Літератор.

— Багато в чому ситуація змінилася, — пояснював Рибалка. — Ми вас тут більше не можемо затримувати. А тому повертайтеся додому. Спасибі.

Я одягнув піджак, наскрізь просяклий смердючим тютюновим димом, і встав зі стільця. Я не знав, що сталося, але вирішив, що краще вибиратися звідси якнайшвидше, поки допитувачі не передумали. Літератор провів мене до виходу.

— Послухайте, ми ще вчора ввечері зрозуміли, що ви невинні, — сказав він. — Результати експертизи та анатомічного розтину трупа ніякого зв’язку з вами не виявили. Група крові та сперма — не ваші. Відбитків ваших пальців також ніде не знайдено. А проте ви щось приховували, правда? А тому ми вас затримали. Думали тиснути на вас, доки не розколетеся. Ми відчували, що ви не щирі. Відчували інтуїцією. Професійною інтуїцією. Мабуть, приблизно ви здогадуєтеся, хто та жінка? Але з якоїсь причини мовчите. Негарно! Ми не такі простаки, як вам здається. Ми — професіонали своєї справи. Йдеться не про якусь дрібницю, а про вбивство людини.

— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що ви говорите, — відповів я.

— Можливо, ми вас ще викличемо, — сказав він, притискаючи сірником задирки навколо нігтя. — Якщо до цього дійде — ми не схибимо. Наступного разу підготуємося всебічно, щоб ваш адвокат не збив нас з пантелику.

— Адвокат? — перепитав я.

Та в цю мить Рибалка вже зник за дверима будівлі. Я підхопив таксі й повернувся додому. Дома налив повну ванну гарячої води й поволі-поволі занурився в неї. Почистив зуби. Поголився, помив голову. Все тіло відгонило тютюновим смородом. «Ну й гидке місце! — подумав я. — Справжнє гадюче кубло».

Вилізши з ванни, я зварив цвітної капусти і взявся її поїдати, запиваючи пивом під платівку Артура Прайсока з оркестром Каунта Бейсі. Розкішний за своєю бездумністю музичний альбом. Я купив його шістнадцять років тому. Шістдесят сьомого. Ось уже шістнадцять років слухаю. І не обридає.

Потім я трохи поспав. Коротко — ніби ненадовго кудись вийшов, а відтак повернувся назад. Хвилин тридцять. Коли прокинувся, була перша година дня. Я запхав у сумку плавки й рушник, сів на свою «субару», поїхав у критий плавальний басейн на Сетаґая і впродовж години там донесхочу наплавався. І лише тоді зміг відчути себе людиною. Навіть захотів їсти. Я зателефонував Юкі. Вона була дома. «Нарешті поліція мене відпустила», — повідомив я. «Чудово», — спокійно відповіла вона. «Ти вже пообідала?» — спитав я. «Ні, — відповіла вона. — З’їла тільки два пирожних з кремом». «Як завжди, їсть покидьки», — подумав я. «Я заїду до тебе й десь пообідаємо як слід», — запропонував я. «Угу», — погодилася вона.

Я проїхав на «субару» повз сади храму Мейдзі, потім уздовж алеї перед картинною галереєю й на Аояма повернув до храму Ноґі. З кожним днем весна ставала щораз помітнішою. За тих дві доби, які я провів у відділенні поліції на Акасака, вітер задув лагідніше, листя на деревах позеленішало, а світло стало м’якішим. Навіть вуличний шум звучав ласкаво, як флюгельгорн Арта Фармера. Світ був прекрасний, шлунок — порожній. Чужорідна грудка в глибині скронь непомітно зникла.

Я натиснув на кнопку дзвінка — і Юкі відразу спустилася вниз. Цього разу на ній була майка з портретом Девіза Бові, поверх майки — брунатний шкіряний жакет. Сумочку прикрашали значки «Stray Cats», «Steely Dan» і «Culture Club». Дивна комбінація, але яке мені до того діло?

— Було весело з поліцією? — спитала Юкі.

— Жахливо, — відповів я. — Приблизно як слухати пісні Боба Джорджа.

— Гм-м-м… — промимрила вона безтурботно.

— Наступного разу я подарую тобі значок з Елвісом Преслі. Якщо ти причепиш його замість отого, — сказав я, показуючи пальцем на значок «Culture Club».

— Дивак! — відповіла вона. Яке багатство виразів!

Передусім я відвіз її в нормальний ресторан, нагодував сандвічами з шинкою, овочевим салатом і напоїв справжнім свіжим молоком. Сам з’їв те саме, але замість молока випив кави. Сандвічі виявилися смачнючими. Соус незрівнянний, м’ясо ніжне, присмака — гірчиця з хроном. Сила їжі — в її смачності. Без цього вона нічого не варта.

— Отже, куди ми зараз поїдемо? — спитав я в Юкі.

— У Цудзідо, — відповіла вона.

— Згода, — сказав я. — Поїдемо в Цудзідо. А чому в Цудзідо?

— Бо там живе мій тато, — відповіла Юкі. — Він сказав, що хоче з вами зустрітися.

— Зі мною?

— Він не така погана людина, як ви думаєте.

Попиваючи другу чашку кави, я похитав головою.

— А я ніколи не казав, що він — погана людина. Та чого раптом твоєму батькові заманулося мене побачити? Ти йому про мене розповідала?

— Так. Я йому подзвонила. Розповіла, що ви мене привезли з Хоккайдо, а тепер попали в поліцію і ніяк не можете повернутися додому. І тоді тато попросив одного знайомого адвоката розібратися у вашій справі. У нього широкі зв’язки в таких колах. Бо він досить практична людина.

— Зрозуміло, — сказав я. — Он воно що…

— Допомогло?

— Ще й як!

— Тато сказав, що поліція не мала права вас затримувати. У будь-яку хвилину ви могли піти звідти додому, якби захотіли. На законній підставі.

— Та я сам це знав, — сказав я.

— Тоді чого ж не пішли? Встали б і сказали б: «Я йду».

— Складне запитання, — трохи подумавши, відповів я. — Можливо, я сам себе карав.

— Ненормальна людина! — сказала вона, підпираючи щоки руками. Яке мовне багатство!

* * *

Ми сіли в «субару» й відправилися до Цудзідо. Сонце хилилося до заходу, й шосе спорожніло. Всю дорогу Юкі добувала із сумки касети і ставила їх одна за одною. Яка тільки музика не звучала в автомобілі! Від «Ехоdus» Боба Марлі до «Міster